Сергій Жадан. Інтернат

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
219 переглядів

Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.

На цей текст очікували як на «найважливіший текст про нашу війну». Причин на це було немало: і потреба врешті почати говорити, і своєрідна «доречність» автора – зрештою, саме в Жаданових текстах український Схід має ледь не найбільший літературний притулок. Попри прикру тенденцію великих очікувань перетворюватися на великі розчарування, цього разу про це не йтиметься. Навіть попри те, що роман не став «найважливішим», чи те, що назбирається чимало «але». Це важливий роман про нашу війну, і навряд чи його важливість зможе уміститися в одній рецензії чи одному прочитанні.

Роман-дорога – триденне блукання між згарищ, спроба дістатися додому. Ми розуміємо, що це війна і не потребуємо пояснень, яка саме, хоч верифікація часу й простору відбувається рідко, та й то наприкінці. Тягучий перехід від осені до зими, маленькі містечка, лише кілька разів трапляться топоніми «Харків», «Азов». Вчитель української мови Паша зі «станції» – вірогідно, якогось селища, – їде до міста забрати з інтернату свого племінника, куди того віддала вчителева сестра-близнючка. Малого він знає від народження, але не бачив роками, за які тому сповнилося тринадцять, і він уже не може залишатися просто собі «малим». Та й забрати його варто було раніше, а тепер тягнути нема куди: по-перше, несила терпіти сварки з батьком, дідом малого, який наполягає на поверненні онука додому; по-друге, робота в Паші зупинилася через неспокій та людей у камуфляжі; по-третє, батько каже, що по телевізору передають, що в місті стає геть скрутно (сам Паша телевізора не дивиться). Чоловік вирушає у триденну дорогу: до міста по малого, а потім – додому. Три дні на те, щоб вижити і змінити свій світогляд.

Перша асоціяція до тексту – це «Дорога» Кормака МакКарті. Центральний твір для сучасної літератури про блукання батька й сина зниклим світом. Блукання Паші та Сані (малого) ще, здається, не зниклим (але вже майже зниклим) світом на cході України. Витіснення одних військ іншими, натовпи переселенців, сліди військової техніки на асфальті і повсякчасний звук вибухів – усе це лише примара, декорації до дороги додому. Тут не те що «гібридна війна» – тут гібридна реальність, яка вирвала Пашу з його затишку виваженого життя бюджетника віддалік лінії фронту. «Свій» і «не-свій» – категорії страшенно умовні: для нього «не-свій» кожен і кожна на шляху додому. «Своїми», здається, є лише квартира і розклад скасованих уроків.

Пашин світогляд – малоприємна ода збайдужілому дрібному інтеліґентству, яке воліє навчати мови, але не вчити нею користуватися; виставити оцінки, але не оцінити свого найближчого простору; ті, для кого абстрактні цінності завжди будуть вищими за дріб’язок політичного й соціяльного. Загалом Паша – це «ватник», і він не викликає симпатії, хоч його байдужість резонує з можливістю байдужости читача – до гібридної війни навіть байдужість гібридна.

Напівзниклий світ. Окрім Паші та Сані, тут вільно ходять бойовики і туляться зграйки переляканих людей. Цікаво, що Жаданові про тих людей часом ідеться значно менше, ніж про собак. Собакам автор надає метафоричного сенсу і почасти зловживає цим. Пси зграями, пси-одинаки; пси, що норовлять поживитися твоїми нутрощами, пси, які зазіхають лише на м’ясо твоїх литок і переляк, або ж ті, які потребують пригорнутися в пошуках тілесного тепла і, можливо, шматка «Снікерса». Так чи так, пси стають метафорами на означення місцевих жителів. Тоді як сам інтернат – розтрощену будівлю для мало кому потрібних людей – Жадан відверто означує як метафору Донбасу. Та чи потрібні ці коди і метафоричні матриці, в які автор втискає свій текст? Жадан – талановитий майстер витворення реальности. Повнокровність реальностей, що їх він витворює, не потребує метафоричних інтерпретацій. Зрозуміло, що досвід сьогоденної війни потребує пояснень, передусім самому собі. Цим, у якомусь сенсі, можна пояснити такі Жаданові інтерпретації. Та пересичений символізмами текст збиває прицільний опис і час від часу перекриває кисень тієї реальности, яку він витворює.

Іще одна нитка символізму, протягнута крізь роман, чіпляється за головного персонажа, Пашу. Його перехід від зневіри до віри, від байдужости до включености, його переосмислення концепту «свого», – образ Паші стає ще одним результатом Жаданових захоплень біблійними алюзіями. Але ця алюзія часто перечіпляється об буквальність сприйняття. Перехід від ледь не войовничого заперечення до прийняття, а також ім’я персонажа зводять на манівці, змушуючи повірити, що перед нами образ апостола Павла. Таке прочитання багато в чому змінює і саме сприйняття твору: опісля увірування колишній Савло стає ледь не найзнаковішим проповідником Євангелія. Проводячи паралель між Пашею і Савлом-Павлом, перегортаючи останню сторінку книжки, читач імпліцитно вірить у те, що головний персонаж стане провісником істини, борцем за те, у що увірував, стражденним мучеником за правду. Та це не той післясмак, що його читачеві залишає сам Жадан.

Паша має фізичний ґандж: зсохлі пальці на руці. У нього є сестра-близнючка. І він ніколи в житті не повірив би, якби не побачив на власні очі, якби не доторкнувся своїми скаліченими пальцями кровоточивости. Паша – це не апостол Павло. Паша – це святий Тома Невіруючий (з арамейської ім’я цього апостола, «ta’am», перекладається як «той, що має пару», «близнюк»). «Господи, – каже до нього Тома, – не знаємо, куди Ти йдеш. І як нам знати тую путь?» (Ів. 14:5). А доля Томи після увірування – не героїчна сага апостола Павла. Тож, перегортаючи останню сторінку «Інтернату», було би добре позбутися гепі-ендового запалу: апостол Тома не стане великим проповідником – його безславно вб’ють язичники там, де християнство не прижилося й досі. Жадан не дає підстав вірити в гучну перемогу на нашому Сході. Натомість він дає вкласти пальці в його, Сходу, рану і переконатися самим: вона справжня. І вона кривавить.

Галя Василенко

* * *

Найновіший Жаданів роман – про війну. Це «воєнна проза», проте не цілком звична: ми такої «прози про війну» ще не знали. Але ж ми й війни такої не знали. Її не було ані в нашому життєвому досвіді, ані в читацькому. Звична для нас «воєнна проза» – про солдатів або «лейтенантів» (є таке хрестоматійне означення – «лейтенантська проза»), про генералів, зрештою; вона про те, як воюють. А ще – про тил, однак це такий «тил», що визначається від супротивного: тут тил, тому що десь є фронт, тут люди живуть тиловим життям, але вони всіма сюжетними нитками пов’язані з тими, хто на фронті. У «воєнній прозі» завжди є відчуття межі, кордону. Герої такої прози не обов’язково герої в буквальному розумінні. Вони можуть бути ким завгодно, але є щось, що вони про себе і ми про них знаємо напевно, тому що це війна, і вона ділить світ на «своїх» і «ворогів».

Тепер маємо прозу, незвичну для нас, бо й війна незвичайна (вже є стале означення «гібридна», але це означення – зовнішнє і щодо залучених у війну людей, і щодо цієї прози, яка найменше «зовнішня»; її «об’єктивність» створюють інші засоби, складніші за умовного «стороннього спостерігача»). Війна тут не так описується, як відчувається. Це якийсь неминущий страх, відчуття небезпеки й неочевидности всього, що відбувається, відсутність розпізнавальних знаків і тих самих кордонів – реальних і метафізичних, що впорядковують наше життя, роблять його «устроєм». Ми їх не помічаємо, але варто їм зникнути, як усе довкола стає хистким і ненадійним, знайомий світ зникає, розповзається, розпливається, як потоки води на склі, і саме життя тікає з-під ніг, перетворюється на виживання. Людина, яка виживає, мовби «відморожується»: стає невибагливою та упокореною, гранично чутливою до звуків і запахів, при тому, що намагається нічого не чути і нічого не відчувати. Людина, яка виживає, намагається не думати, бо розум відмовляється бачити сенс у тому, що відбувається. Людина, яка виживає, звикає до нетривкости, до хиткости, втрачає відчуття часу як перспективи. Її часопростір уривчастий, а сама вона не має майбутнього і планів, не має простору особистого і звичного, має тільки більшменш безпечні місця тимчасового перебування. Тому цей роман ділиться на дні (всього три дні), тому його простір вимірюється короткими переходами: ще сто метрів, ще п’ятдесят, до під’їзду, до підвалу, до мосту.

Історичний час тут можна визначити приблизно як січень 2015 року, і за пересуваннями сил можна вирахувати місце: околиці Дебальцевого й Вуглегірська. Але в прозі час загальний – зима, холодна і вогка, а топографію визначають загальні назви: місто, станція, переїзд, вокзал. Ця проза втягує в себе саме реальністю, заразливістю відчуття: саму її матерію ніби просякнуто вогкістю і димом.

Сюжет нехитрий, його легко переказати і перекласти на звичні наративні моделі. Отже: зона, сталкер. Перед тим, як вийшов повний текст, автор із видавцем у численних інтерв’ю розповідали про героя та його пересування, і я припускала, що це буде добре знана вальтер-скотівська історія про порушника кордонів, випадкового персонажа, що виявився «своїм серед чужих і чужим серед своїх».

Але сталося інакше. Це радше квест, ніж традиційний роман; і герой такий, якого не було раніше, до зими 2015 року з її незрозумілими наступами і відступами, «місцевими зведеннями», які радше затемнювали, ніж роз’яснювали межі фронту і тилу. Коротко кажучи, головним героєм виявився той самий випадковий «порушник кордонів»: нічого не відаючи про пересування лінії фронту, він вирушив до міста забрати племінника з інтернату та опинився в залишеній реґулярною армією нічийній зоні, що обстрілюється з усіх боків.

Справжня інтриґа в характері героя – спочатку слабкого і слухняного, такого, що звик до елементарної захищености, звик не вибирати, не думати, робити, що говорять. Тут слід вимовити слово «інфантильний», а потім відкрити його професію: Паша, Павло Іванович – учитель. Він постійно це повторює, це його шиболет, його замовляння і закляття, при тому, що він поганий учитель, який терпіти не може школу, а діти його не слухають. До того ж він учитель української мови, а тут ніхто не говорить українською, навіть він сам поза школою переходить на російську. І саме тому, що не хотів бути ні на чиєму боці, нічого не хотів знати і робив, що кажуть, тепер він опинився в місті, яке щойно залишила українська армія, де господарюють місцеві бандити, а влади немає (ще немає: «нова влада» згодом з’явиться в опереткових кубанках і шароварах із лампасами).

Проте далі відбувається найважливіше – те, що робить цю прозу саме романом: герой проходить шлях, який змінює його; і читач проходить цей шлях разом із ним. «Інфантильний» Паша стає тим, ким завжди мав бути. Попервах він просто робить, що повинен робити, бо ж виявився єдиним чоловіком серед старих і малих, потім приймає рішення і нарешті починає поводитися як учитель, тобто як людина, що відповідає за «тих малих». За деякий час він починає говорити «я – вчитель» як той, що має владу.

Це роман «тих малих». Про титульну метафору потім, а поки що мова про іншого героя – племінника, якого Паша виводить із «зони». До певної миті здається, що тринадцятирічний підліток доросліший за свого дядька-невдаху, більше знає про все, що відбувається, до всього готовий і може постояти за себе. Але потім виявляється, що він усе-таки дитина, хвора і слабка, що він швидше хоробриться, що він готовий слухатися і йому теж потрібен поводир.

Нарешті на останніх сторінках відбувається річ цілком несподівана і в літературному сенсі надзвичайно ефектна: змінюються оптика й оповідач, з’являється перша особа, і роман перетворюється на «Ich-erzalung». Паша, Павло Іванович, із героя-протагоніста перетворюється на об’єкт спостереження. Вже ми бачимо його очима племінника, і саме цієї миті, хоч як це дивно, він справді стає головним героєм, опиняється у фокусі зору (до речі, короткозорість – це теж багаторазово повторена тема; автор наполягає, що ми повинні знати і розуміти про героя саме це). Отже, протягом трьохсот сторінок роману Паша був чимось на зразок дзеркала, «магічного кристала» – крізь нього ми дивилися на все, що відбувається, і лише на останніх сторінках ми його нарешті бачимо. Таке раптове оптичне перевертання має певне сюжетне пояснення. За мить до того Паша був поруч зі смертю, і, людина емпатії, він «пережив» смерть, впустив її в себе і втратив ту прозорість, що давала нам змогу дивитися «крізь нього». Нарешті, така зміна ролей відкриває ще одну несподівану річ: увесь цей час Паша дивився на свого племінника («малого») як на хвору дитину, а тепер виявляється, що й сам Паша хворий (і справа не в покаліченій руці, якої він соромиться). Виявляється, що «малий» так само весь цей час боявся за нього.

Наостанок – про титульну метафору. Тут усе просто і зрозуміло, і тут є запитання до «літератури». Інтернат – це місце «непотрібних», «зайвих» людей. І справді, Донбас був українським «інтернатом»: тут ніхто нікого не жалів (це нав’язливий рефрен роману – нікому нікого не шкода). Багатьом його і тепер не шкода, в цьому сенсі «Інтернат» – роман не тільки про «тих малих», а й про байдужість, яка зробила можливим усе, що сталося з Донбасом. У романі з’являється ще один персонаж: журналіст-іноземець, він цілком прислужливий і намагається допомогти, але в ньому є якась «усунутість», відстороненість, він теж ні з ким і ні проти кого. Саме це Паша – «людина емпатії» – відчув, і його це вразило. Власне, після цієї зустрічі він «прокидається».

І все-таки зізнаємося, що в усій цій тотальній, нав’язливій метафориці є певне спрощення: іноді здається, що Жадан не довіряє читачеві і договорює те, чого договорювати не треба, збивається на примітивну публіцистику, на ігровий квест-горор і врешті втрачає міру. Все так, інтернат: старі й малі, жінки, сироти, хворі, але ось іще й бездомні пси, які з’являються через кожні п’ять-десять сторінок, щоб ще і ще раз договорити все, що повинно бути сказано про тих, кого «не шкода». Справжню Жаданову прозу впорядковано тонше і складніше за такий примітивний квест, вона переконливіша, ніж проста притча з мораллю. Усю цю надмірну метафорику читач, у кращому разі, оминає, щоб потім раптом зупинитися, як той безіменний водій-іґуана, що провозить Пашу через невстановлені кордони. Ось він зупиняється, виходить із машини, набирає «повні пригорщі твердого потемнілого снігу і починає протирати ним лобове скло». І Паша дивиться, «як розламується сніг, як він сповзає склом, розмиваючи простір…». І ми дивимося разом із ним крізь це брудне скло на простір, що розмивається, розповзається, і ми вже там, усередині, і нам темно і страшно. Страшно і темно.

Інна Булкіна

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Квітень 2018
Візуальний супровід тексту забезпечують світлини Валерія Мілосердова – фотографа, який здобув...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...

Розділи рецензій