Віталій Жежера. Господні комарики

Журналіст Віталій Жежера у передмові до своєї вибраної есеїстики пояснює, що книжку «Господні комарики» складають його дописи для «Газети по-українськи», яка вміщувала їх разом із текстами Миколи Рябчука, Андрія Бондаря та Світлани Пиркало в «Авторській колонці». Не все, додає він, розміщено тут за хронологією написання, бо є, мовляв, щось важливіше за всілякі плини часу: своєрідний «внутрішній щоденник», у якому залишається ще багато невисловленого.

Жежерин стиль є ніби своєрідним віддзеркаленням інтернетної щоденниковости «живих журналів». Ще б пак: у власній газетній колонці йому вдається писати про привидів-матросів і розмови з Богом! Так чи так, але «Господні комарики» – це саме той випадок, коли добірна вигадка й особистий досвід виправдано переростають у цікаву книжку, сповнену першовідкривацької наївности та незіпсованої простоти, що з нею властиво грати в асоціяції хіба малим дітям.

«Господні комарики» починаються з інтимних етюдів («Відчути дощ»), а на середині книжки з’являються переважно жіночі портрети («Очі – як у пувиці», «Уточнення жесту»). В Жежериному всесвіті постійно зароджується життя, але помітні світові події потрапляють сюди радше для хоч якоїсь актуальности оповідальної фабули («Соловєй лєта»). Та все ж Жежера не так розповідає, як згадує. Це чесний автор, який пише про людей тільки тоді, коли йому справді хочеться серед них перебувати. Але більшу частину книжки він там, де комарики. Така от альтернатива нашому «кровосмокному» світові.