Микола Гриценко. Голоси на вітрі

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
260 переглядів

Львів: Піраміда, 2004.

«Відгуки всі надсилати прошу Господу Богу», – так звертається Микола Гриценко, досвідчений коронатор слова, автор кількох збірок і лавреат кількох премій, до поціновувачів своєї поезії.

Як водиться, поезія – вона про все. От і пише пан Гриценко про мураша на гривастім коні, про лопухи, про вічне (кохання, вірші тощо), про очі з реклами, про електрифікацію на селі, про бабу Пріську та святу буденщину. Від тексту добряче тхне нарцисизмом та еґоцентризмом («А якщо отой князь, Світлий Князь Солов’їний – то я?», «Я – соняшник, мені любові треба», «Я – птах вкраїнський! Я мандрівний птах»), – словом, Фіхте відпочиває. Поет активно займається ліричним основоскладанням на кшталт сінокосна чи злотоповінь. Приємно дивує залізна логіка метафор: «місяць у небі, мов срібна колиска, сльозу молоду не пуска». В іншому місці ліричний герой стоїчно «викочує сльозину, мов зорю», яка мусить упасти в борозну та вродити – куди там Камю чи Лесі! Це ж бо ориґінальна поезія, в серці якої cміються солов’ї та курличуть журавлі...

Але не такий уже ліричний герой і тонкосердний. Його трубадурно-любовний голос («то не моя, що грається більярдно в людські серця азартно») враз змінюється на інвективний, коли йдеться про соціяльне чи політичне життя. Воно то зрозуміло, що поетові болять усі рани історичного безталання рідного народу, але чого ж мусить корчити читачів? Хоча… Гриценко правильно чинить, зайве вказуючи моральним перстом несвідомим співвітчизникам на їхні гріхи, бо свою батьківщину він одночасно «любить і проклинає», а тому його гнів справедливий. Але краще не згадуватимемо комплексу національної меншовартости, бо нині це немодно. Часом висока поезія «Голосів на вітрі» скочується до шароварщини з кущем калини замість духовного орієнтира, але, як відомо, мета виправдовує засоби. Отож, як бачимо, громадянська лірика в українській літературі квітне буйним квітом.

Поет, що протиставляє себе поетам кавовим і хамовим, заявляє про свою виняткову позицію: він, на відміну від них, зріднюється зі справжнім українським словом. Поет, що любить «слухать вітру тиху музику», той же вітер використовує у боротьбі з літературними опонентами: «розстебну два ґудзики і “окроплю” понти їх ґонорово», – погрожує музолов.

А так книжечку почитати можна: і формат невеликий, і сторінок небагато. І дуже веселить. А сміх, як відомо, продовжує життя.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Поезії Бельченко притаманний особливий різновид гармонії – вона насичена мотивами з історії...
Інна Булкіна ・ Квітень 2017
Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі...

Розділи рецензій