Ірина Цілик. Глибина різкості. Поезії

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
621 переглядів

108 ст.
Чернівці: Книги—ХХІ; Meridian Czernowitz, 2016.

Книжку Ірини Цілик «Глибина різкості», до якої ввійшло чотири цикли («Гербарій», «В’єтнамки і берці», «Асфіксія», «Дорога»), цілком слушно називати виданням «жіночої» поезії, однак таке означення потребує уточнень. Свого часу Олег Лишега окреслив поетику Езри Павнда як політ дракона у дзвінкій височині, зауважуючи: «Коли торкаєшся його слова, за ним нема відчуття близької людини. Нема теплого дихання». Із жіночою поезією, і зокрема з поезією Цілик, інакше.

Цей світ теплий і земний, тілесний і тактильний, усю його метафізику глибоко закорінено у фізичному бутті. Тут мудрість проростає з терпких буднів і не має ознак відстороненого патосного мудрування, а присутність ліричної героїні настільки виразна й відчутна, що мимоволі хочеться промовляти до неї, як до давньої знайомої або нової подруги.

Нас введено сюди за руку ще «до» віршів, крізь невеликий і до щему простий текст «Від авторки», який більше нагадує скромну нотатку на клаптику паперу, ніж власне передмову. «Звісно, я знаю, як треба писати біографічну довідку», — розпочинає Цілик. І раптом усвідомлюємо, що теж багато знаємо про те, «як треба писати» інформативні довідки, чітко структуровані тексти, але іноді потрібно відступити від усіх знань про правила й форму і сказати, може, передовсім собі, а тоді й іншим: «Напишу про важливе», як і робить поетка.

Зрештою, книжка із такою назвою мусить бути «про важливе». Глибина різкости як термін, пов’язаний із фотографією, означає відстань між ближньою й далекою границями простору, у межах якого об’єкти перебувають у фокусі. Ця глибина обертається символічною здатністю ліричної героїні, а почасти й самої авторки зосереджуватися на головному, бачити виразно те, що наповнено сенсом (у минулому, в сьогочасному), або те, що сенсом наповнює, — як, наприклад, любов.

Цикл «Гербарій» — про повернення мандрівця (чи то мандрівниці) додому, яким стають спомини про дитинство, історії роду. Нехитрі образки далекого, навіки втраченого ідилічного топосу здатні зачарувати простотою і осяйною чіткістю побаченого-зображеного: «Там шпильки у пальцях обережних / Зупиняли миті на льоту. / Виросли давно усі черешні / з кісточок, напльованих в саду. / Трохи м’ятно, дуже таємничо / тануло життя під язиком. / Чуєш, це тебе бабуся кличе / мити ноги, пити молоко» («З прижмуром набоковським і згубним»). Зрештою, домом серед тотальної бездомности стають одне для одного «Я» і «Ти», «Він» і «Вона» одвічної історії про двох, які люблять: «Заховай у моїй спідниці острижену голову. Я — твій дім» («Ось ідуть двоє»).

Якщо справді існує «родове несвідоме» (термін, що його запропонував Леопольд Сонді), яке так чи так впливає на те, як окрема людина висновує власний шлях, продовжуючи або відкидаючи «долю» свого роду, то ці вірші таки і про певний родовий сценарій. І якщо в поезії «Сукня» виражено стоїчну (але водночас і мазохістичну) готовність прийняти сценарій свого роду («і завелика малозбагненна доля / добре сидить на схудлих моїх плечах»), то у «Формулі Ґаусса» ліричну героїню опановує жах перед можливістю втратити власне обличчя в родовому, віктимному, образі жінки («У жінок мого роду важкі / чорно-білі, рідко коли усміхнені обличчя. / Я досі боюся побачити одне з них у дзеркалі»).

Образ діда у цій поезії Цілик подібний до образу із фільму Федерико Феліні «Джульєта і духи». Джульєта, усвідомлюючи, наскільки важливим для неї є зв’язок із дідусем, який покинув сім’ю, здобуває свободу від суспільних приписів і очікувань, які робили її невільною. Лірична героїня Цілик говорить про формулу, яку залишив дідусь: «Але ж добре, що вона в мене є. / Справді добре», адже ця формула стає символом альтернативи, можливости жити за власним сценарієм, очікувати Великодня, а отже, відродження і свята.

Цикл-розділ «В’єтнамки і берці» можна було б назвати «громадянським», але навіть коли поетка пише про війну, Майдан, трагічну історію, що рухається ніби спіраллю, її вірші залишаються інтимними, адже «все ж про любов кругом. / Цей теплий дощ, ці темні шляхи рядами / і мокрі щоки, і хмари, і полігон / із усіма — й твоїми також — слідами» («Не про війну»). Образ «сліду», «слідів», закорінений іще в далекій первісній магії і добре відомий у фольклорі (зокрема пригадується пісня: «Чогось мені чудно»: «я покрию свого милого слідочок, / щоб вітер не звіяв»), отримує нове дихання в книжці Ірини Цілик.

«Він» замітає «Її» сліди, у такий спосіб оберігаючи кохану («Ось, ідуть двоє»), «Вона» з трепетом згадує «Його» сліди, і може, отак згадуючи-промовляючи про них, теж намагається вберегти того, хто їх залишає («Не про війну»). У слідах старої жінки, яка не захотіла покидати свій дім на Донбасі, ще «просідає зелений ряст» («Розмови»), і в цьому немає награного оптимізму, але є правда: життя триває попри війну, ба більше, війна ліпше за всі каталізатори пробуджує жагу жити. Апогеєм цього пристрасного бажання є поезія «А завтра була весна», де стихійне, земне, тілесне стає єдиним порятунком, а можливість любити й пестити «тут-і-тепер» — способом осягнути вічність.

«Асфіксія» (тобто задуха) є, можливо, найтемнішим розділом книжки, своєрідним циклом про розпач і нелюбов, хоча про «нелюбов» — це дуже часто про нашу за нею тугу, нестерпну потребу любити, як-от у вірші «Канікули»: «Поранені в серце минулими шлюбами, / смішними любов’ями, грішми, людьми, / ми дуже старанно нікого не любимо, / і надто самі недолюблені ми». Разом із ліричною героїнею переходимо чорні вулички чорного міста, в якому можливі лише короткі інтрижки — спалахи ніжности, що пригасають до ранку; бачимо жахливі сни про страту, відчуваємо темну спокусу гамлетівського «не бути» і, зрештою, виринаємо на березі нової дороги, чи то «Дороги», бо саме так названо наступний, останній цикл.

І якщо вірш, яким відкрито збірку («Холодно, тепло, тепло, і знову холодно»), виражає сум’яття і непевність (перший рядок стосується не лише погоди чи зовнішніх подій, а й психологічного стану, коли кидає то в жар, то в холод), то в передостанньому вірші («Зима») лірична героїня осягає і мудрість, і спокій, і необхідну глибину різкости, яка дає змогу побачити й передати це осяяння далі: «І здається… я вже зупинилась десь там, / куди довго бігла». Книжка, що починалась особистими історіями роду, завершується «Вертепом» — поетка (як свого часу і Мирослав Лаюк у «Метрофобії» з прикінцевим розділом «Зошит для коляди») поєднує індивідуальний досвід із загальнолюдським, показує, як міт про боротьбу Добра і Зла оживає, як його розігрують нові актори в тих же прадавніх масках.

Можливо, «Глибина різкості» Ірини Цілик не з тих поетичних збірок, які читаються легко, за один вечір. Іноді думаю, що ця книжка — особистий щоденник болю, який необхідно прожити, аби повернутися додому, де знову зможемо любити, вірити й дякувати.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Спілкування, інтернет, зміни в культурному ландшафті людства, мандри – найпоширеніші теми збірки...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Поезії Бельченко притаманний особливий різновид гармонії – вона насичена мотивами з історії...

Розділи рецензій