Наталія Чермалих, Леся Пагуліч, Галина Ярманова, Ганна Гриценко. Гендер, релігія і націоналізм в Україні

Липень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
238 переглядів

Київ: 2012.

У фокусі колективного дослідження (підтриманого Реґіональним представництвом фонду ім. Гайнриха Беля у Варшаві й випущеного під редакцією Галини Ярманової) опинилися різноманітні способи залучення релігії до суспільного життя, симбіоз української держави та церкви, спроби адаптувати українське законодавство до церковної позиції, заклики Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій до законодавчого реґулювання морального життя суспільства. Окремо розглянуто способи просування правих ідеологій та формування масової свідомости, форми участи релігійних організацій у діяльності громадських рад. Химерне злиття релігії та держави, наголошують майже всі дослідниці, не сприяє ґендерній рівності.

Наталія Чермалих мовить про консервативний консенсус довкола ґендерних і міноритарних проблематик сучасної України, акцентуючи на перетині публічної та медійної сфер, де відбувається формування громадської думки. Вона намагається описати репресивний дискурсивний апарат, що діє як локус переплетіння дискримінацій за класовою, ґендерною, сексуальною та національною ознаками. Дослідницю цікавлять «мости» між різними дискурсами та взаємонакладання і ковзання між радикально правою та праволіберальною сферами, предметом аналізу стають резонансні злочини та їх подача у медійному та публічному просторах, акції «Femen», висловлювання політиків і посадовців, схильних убачати в занепаді інституту сім’ї головну причину всіх соціяльних та економічних негараздів в Україні. В центрі уваги опиняється обов’язковий складник риторики українських консерваторів – моралізація та нормалізація міжособистісних стосунків, приватної та сексуальної сфер, і спостереження дають підставу для висновку про поступове закріплення консервативних реплік із загального моралізаторського дискурсу в законодавчих ініціятивах та леґітимізацію праворадикальної риторики на державному рівні.

Апеляції близьких до різних політичних таборів громадських організацій до відродження «традиційних цінностей» виявляються лакмусовим папірцем для фіксування їхньої одностайности у ворожості будь-якій альтернативній позиції. Тож Леся Пагуліч розглядає наступ на сексуальні права, здійснюваний у дискурсі правих і в законодавчих ініціятивах. Аналізуючи хроніку п’ятирічної історії гомофобних ініціятив та професіоналізацію релігійно-фундаменталістських християнських організацій, їх співпрацю з народними депутатами та діяльність Всеукраїнської Ради Церков, дослідниця не лише виявляє характерні прикмети гомофобного дискурсу, але особливо відзначає суперечливі, алогічні моменти в ньому. Та й детальний аналіз поняття «гомосексуальна пропаґанда» виявляє забагато суперечностей і вказує на переважання у його використанні декларативности.

Ганна Гриценко осмислює причини, прояви та наслідки своєрідних «лінз ґендеру» для українських праворадикалів. Вона особливо наголошує притаманне не лише їм, а й нібито їхнім політичним опонентам, представникам влади й науковцям, фундаменталістське прагнення покласти відповідальність за демографічну кризу на жінок. Гриценко аналізує різні варіянти націоналізму в Україні та специфіку взаємозв’язку націоналізму, релігії та ґендеру в їхній діяльності й риториці, що сприяє подальшому викривленню «лінз ґендеру».

Галина Ярмолова відзначає не просто симбіоз держави та релігії, а тенденцію клерикалізації держави. Її розділ присвячено темі права на вибір жінки, загалом її репродуктивним і сексуальним правам і зокрема широкому спектрові античойс-ініціятив (заперечення права жінки на вибір) – від нібито «невинних» рухів «за життя» і хресних ходів до законодавчих ініціятив щодо заборони абортів. Якісний аналіз античойс-риторики, що його подає Ярмолова, виявляє «мінімальні одиниці» засад формування громадської думки, яка унеможливлює права жінки, і це робить її розділ своєрідною кульмінацією колективного дослідження.

Авторки одностайно вказують на те, що державні інституції намагаються подавати пропозиції релігійних організацій як голос «громадянського суспільства». Про це свідчать проаналізовані у виданні заходи, кампанії, системні або спорадичні акції. Мимоволі напрошуються висновки про своєрідне намагання симуляції громадської активности, творення кишенькових рухів, котрі не просто сприяють дальшому симбіозові держави та церкви, а й конструюють штучно монолітний простір, у якому альтернативним поглядам немає місця. Представлений у дослідженні аналіз зростання праворадикальної активности, збільшення кількости виступів на захист «традиційних християнських цінностей», «традиційної сім’ї» тощо дає змогу охопити широкий окіл, побачити масштаб розглянутих явищ і, зрештою, сформулювати ініціятиви-антитези.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ія Ківа ・ Жовтень 2018
В Австрії книжка вийшла 2004-го – саме того року Словаччина увійшла до ЕС, тобто на тлі...
Дмитро Шевчук ・ Червень 2018
Головними в книжці є три взаємопов’язані твердження: по-перше, ми живемо в епоху революційних змін...

Розділи рецензій