Едвард Кінан, Браян Бок, Галина Гринь.... Harvard Ukrainian Studies. 2004–2005

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
103 переглядів

Volume XXVII, Number 1–4

Це число «Harvard Ukrainian Studies» присвячено пам’яті Омеляна Пріцака. Відкривається номер дослідженням Олександра Кулика про перші згадки євреїв у Західній Русі, зокрема на Волині. Історик поміщує проблему в ширший контекст студій над найдавнішим юдейським населенням Східної Европи. Кулик наголошує потребу вивчення цього міжкультурного досвіду через незалежні джерела мовою кожної культури. У межах своєї статті, аналізуючи єврейські джерела та руські літописи, історик обґрунтовує тезу про ранню присутність євреїв у Володимирі-Волинському, що був не просто перевальним торговим пунктом, а мав організовану юдейську громаду. Дискутує він також питання про походження руських євреїв (із Хазарії чи Західної Европи).

Перекидаючи місток між середньовічною та новочасною тематикою, з полемічним дописом виступає Едвард Кінан. Він відповідає на закиди і заперечує гадану «ренесансну вченість» князя Андрєя Курбського, уявлення про яку, вважає Кінан, склалося через дилетантське прочитання творів Шимона Окольського, зокрема «Orbis Polonus».

Серію статтей щодо проблем модерної української історії розпочинає Браян Бок. Розглядаючи поширення назви «українці» як національного імені, він показує тяглість реліктового значення поняття «Україна» та «українці» до середини XIX століття. Головні діячі українського «національного відродження» далі впевнено вважали себе малоросіянами, русинами та навіть хохлами і при тому розуміли «Україну» вузько територіяльно, слідуючи традиціям козацької доби. Автор нагадує, що народ, до якого зверталися, щоб видобути етнічне (головну цінність за часів активного націєтворення), не ідентифікував себе та свою мову чітко. Попри певну однобічність поглядів дослідника, робота є дуже корисною і вкотре примушує не забувати на науковому рівні складної передісторії успіху української ідеї.

Ще одна стаття в стилі «перегляд» належить Галині Гринь. Дослідниця ревізує концепцію «Розстріляного Відродження». Замість категоричних гасел (як-от «Геть від Москви») вона шукає амбівалентности програм діячів і внутрішню неоднорідність українського ренесансу. Чи було його мистецтво чистим, заради самого мистецтва? Чи відірване воно від соціяльнополітичних вимог інтеліґенції? І наскільки ця, українська, інтеліґенція посприяла побудові того ладу, що заходився її нищити? Крім того, у статті розглянуто низку важливих питань: українська культура та політика українізації, цивілізаційна орієнтація «відродженської» інтеліґенції, проблема подолання провінційности та постколоніяльности.

На відміну від цього деконструктивістського спрямування, історик Андреа Ґраціозі прагне, навпаки, сконструювати нову, правильну концепцію Голодомору. Аналіз, суперечність і синтеза – нехитрий логічний кістяк статті. Ґраціозі аналітично виділяє дві концепції Голодомору: ту, що підтримує українську винятковість і наполягає на терміні «геноцид», і ту, що бачить «голод» частиною спільних для всього Совєтського Союзу соціяльнонаціонально-економічних перетворень початку 1930-х років. На думку автора, замість шукати суперечності, з кожної концепції треба взяти раціональне і виробити «третій» погляд, діялектична природа якого найкраще відбиватиме дійсність. Центральне для Ґраціозі питання – чи був Голодомор геноцидом. Приймаючи вузьке значення терміна, автор це заперечує. Однак у «піраміді» соціяльних злочинів Голодомор опиняється близько від верхівки, на якій справжній геноцид – Голокост. На завершення історик ставить питання про можливість вдалої еволюції «тоталітаризму», у фундаменті якого колосальні штучні трагедії.

Навздогін статті Ґраціозі слідує публікація Геннадія Боряка про архівні джерела Голодомору. Автор відштовхується від гарячих суперечок і перекручень, до яких вдаються сучасні громадсько-політичні діячі (а подекуди й науковці). Він подає характеристику джерельного корпусу й архівів, що містять матеріяли про Голодомор, окремо зупиняється на дослідницьких проблемах, пов’язаних із поганою збереженістю або недоступністю документів. Великою мірою їх спричинила свідома політика совєтської влади, що прагнула приховати свої злочини.

Труднощі розвитку українських студій відчувалися й у міжвоєнній Великій Британії, де так і не склався осередок україністики. Над причинами цього міркує Роман Сирота. Неабиякий інтерес британців до Східної Европи після Першої світової війни заохотив спроби зорганізувати українознавчі курси у високій школі, зокрема в Лондонському університеті. Зусилля еміґрантів і місцевих науковців (зокрема, Сетона-Вотсона) наразилися на труднощі з підготуванням кадрів, брак фінансування та роз’єднаність української діяспори.

Лідія Стефановська розглядає прояви галицького сепаратизму на початку 2000-х – спроби місцевої інтеліґенції виокремитися з українського простору, підкреслюючи свою культурну, історичну, цивілізаційну відмінність від мешканців «Великої України».

Марія Ревакович зосереджується на феміністичному дискурсі та «жіночій літературі». Вона оцінює праці, де здійснювано реінтерпретацію творчости українських письменниць та аналіз сучасного мистецтва з жіночої перспективи. Українська феміністична література, вважає авторка, є чи не найбільше проґресивною й европоцентричною.

Триптих Антонія Полонського, присвячений пам’яті Авґуста Залеського, торкається проблем формування сучасної польської історичної пам’яті про події XX століття. У першому нарисі за відправний пункт узято «четвертий поділ Речі Посполитої» 1939 року – йдеться про оцінки повоєнної «народної Польщі» та її спадку в сучасній державі. Другий нарис присвячено болючим питанням польсько-єврейських стосунків у контексті Голокосту на теренах Польщі. Нарешті, в останньому нарисі Полонський аналізує перипетії двох конфліктів і примирень поляків у XX столітті: з німцями та з українцями. Все це вкупі штовхає автора до міркувань щодо «коректного» переписування історії Польщі, адаптованої до цінностей «спільного европейського дому».

Завершує номер добірка есеїв та оглядів новітніх праць, присвячених історії та культурі Центрально-Східної Европи від середньовіччя до наших днів. Серед них привертають увагу есей Роберта Фроста про образ козацтва у концепції Михайла Грушевського, роздуми Сергія Єкельчика над новітніми українськими дослідженнями соціяльної історії Другої світової війни тощо.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Листопад 2016
Черговий том «Запісаў» є найбільшим за обсягом випуском альманаху в його історії, що сягає майже...
Максим Карповець ・ Вересень 2016
Число зосереджено на феномені Гродна — чи не найважливішого білоруського міста з погляду...

Розділи рецензій