Любов Кияновська. Галицька музична культура [XIX–XX століть]. Навчальний посібник

Жовтень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
428 переглядів

Чернівці: Книги – XXI, 2007.

Прикро, але факт: історію української музики у вітчизняних консерваторіях традиційно викладають гірше, аніж історію зарубіжної музики. Винні, звісно, не лише викладачі (які, втім, віддавна вважали, що вивчати російську або зарубіжну музичну історію значно престижніше, ніж власну), а й слабка наукова база. З якогось погляду підручник «Галицька музична культура XIX–XX ст.» шанованого львівського музикознавця Любові Кияновської – революційне видання: чи не вперше історію одного з найцікавіших реґіонів України розглянуто з позицій стилю.

Авторка цілком свідома героїзму власного вчинку: «Так, на жаль, історично склалося у вітчизняному музикознавстві: стильовий аналіз не лише майже не заторкує історію української музичної культури загалом, а й рішуче не висвітлюється відносно реґіональних шкіл» [с. 9]. Стиль – одна з чільних систем координат у мистецтві, у якій кожному митцеві знайдеться місце. Але це місце треба вміти відшукати – і бажано якнайточніше. От Людвіґ ван Бетховен – це класицизм, Фридерик Шопен – романтизм, Арнольд Шенберґ – експресіонізм. А Дмитро Бортнянський із Максимом Березовським та Артемієм Веделем – це бароко чи вже класицизм? Точно класицизм? Микола Лисенко – романтик чи не зовсім? А куди віднести Миколу Леонтовича, Кирила Стеценка, Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, не кажучи вже про сучасників? Усі музикознавці України про це думають – і майже ніхто не наважується дати конкретну, арґументовану відповідь. А тим часом хорові концерти Березовського помилково (чи все ж таки не помилково?) потрапляють до авдіоантології «Українське бароко», а про Леонтовича достеменно відомо лише те, що він – геній.

Стиль – це конкретика і точність, це вихід за межі власної культури й неодмінне зіставлення із множинними контекстами, яких як чорт ладану боїться українське музикознавство. Воно звикло лічити історію п’ятирічними планами і десятиліттями, а музику Лятошинського пояснювати як музику, що її написав Лятошинський. А от праця пані Кияновської ламає цю традицію і прокладає новий шлях для майбутніх досліджень.

Утім, підручник цей доволі специфічний. У ньому чотири розділи, що охоплюють два століття реґіонального музичного процесу. У назвах трьох із них центральне поняття – це романтизм, що розгалужується на «початки романтизму», «романтичні риси» та «постромантичні тенденції і напрямки». Підручник про «галицькі стилі» напозір виявляється підручником про один-єдиний стиль, а також про множинність стильових проявів всередині творчого доробку кожного з композиторів. Тобто стиль тут – і більше, ніж людина, і менше. Частіше – менше. Зрештою, бачимо, що намалювати стильову систему координат знову виявляється неможливим. Адже, за Кияновською, Василь Барвінський – це водночас імпресіонізм, символізм, неокласицизм, модифіковане бароко і неофольклоризм [232–233]; Нестор Нижанківський – провідник романтичних традицій, модерних тенденцій, сецесійної стилістики, «віденського романтизму», «фовістичних» барв, композиційних принципів Мориса Равеля [248–251]; творчий доробок Станіслава Людкевича відзначається брамсіянством, панромантизмом і передекспресіонізмом [264]. Авторка, що поставила собі за мету вийти на твердий шлях концепційної історії стилів, через власну обережність в означеннях й оцінках скерувала оповідь до звичної для історичних хронік радянського часу описовости та приблизности. Бодай би було більше категоричности, бодай на п’ять попадань «у десятку» п’ять пострілів будуть фальшиві, але це, либонь, був би кращий результат. Проте авторку можна зрозуміти: ступінь доктора наук та жанр навчального посібника – суттєва противага ризику. Дещо у цьому виданні здатне викликати й посмішку. Наприклад, обкладинка, де у назві роботи зроблено відразу дві помилки: замість «Галицька музична культура XIX–XX століть» надруковано «Галицька музична культура XXI–XX століття» (видавнича фальш символічна, адже мистецтво Східної Галичини доволі консервативне, спрямоване на власне минуле). Не потрапив цей текст до рук ані професійного літредактора, ані коректора (хоча на тексті, який читатимуть покоління студентів, не варто економити), немає тут і звичного для старих видань «папірця» із переліком помилок, знайдених постфактум, хоча їх тут вистачає. Роки життя галицького митрополита Антіна Ангеловича – 1807–1814 [32], ім’я Медеріч Детто Галлюс на сусідній сторінці виглядає трохи інакше – Медеріч детто Галлюс [38–39], на відстані семи рядків зустрічаємо Йозефа і Юзефа Ельснерів, Каролів Курпінського і Курпіньського [47]. Вислів «минуле сторіччя» у виданні 2007 року застосовано до XIX, а не XX сторіччя [101]. Анатоль Вахнянин (1841–1908) у власних «Споминах з життя» пише: «Гуневича взяв я був з собою в році 1970 на вакації на село до тестя мого» [152]. Зустрічаємо «аttaca» замість «attacca», «a capella» замість «a cappella» [186, 237 та ін.] тощо.

У своїй роботі Любов Кияновська не раз указує, що музику галицьких композиторів «абсурдно порівнювати із синхронними музичними досягненнями на Заході». А через недотримання елементарних правил книговидавництва виявляється, що на початку XXI століття так само абсурдно порівнювати найкращі зарубіжні посібники з найкращими українськими. При тому, що робота пані Кияновської – справді одне з найпомітніших досягнень українського музикознавства нового тисячоліття.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олександр Щетинський ・ Червень 2018
Хоча Сильвестров говорить про музику багато й охоче, він не є легким співрозмовником, бо найчастіше...
Тамара Марценюк ・ Квітень 2018
Авторка зізнається, що дослідження привело її до переосмислення української ідентичности, а також...

Розділи рецензій