Югася Каляда. Галоўная памылка Афанасія

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
342 переглядів

Мінск: Мастацкая літаратура, 2005.

Декотрі з білоруських критиків готові назвати Югасю Каляду одним із найцікавіших нині молодих прозаїків, хоча загалом критичні оцінки її книжки розділилися: частина читачів захоплені талановитим дебютом Каляди, частина – коментують її книжку як майстерно написану (зроблену?) «іронічну сповідь», а ще інші відводять книжці місце серед підліткової літератури. Цілком розумію і тих, хто сприймає – ба більше: приймає – цю пропозицію письма, і тих, хто вважає це читання цікавим радше для підлітків. Не розумію хіба того, що дає підстави говорити про сповідь, але менше з тим... Розмови про «підлітковість» цілком логічно народжуються із фабули: авторка з тексту в текст аж так докладно пише про дівочу самотність і про цілком дитячі способи її проживати, чекати «принца на білому коні», так наполегливо-нав’язливо виговорює прикрощі першого, і другого, і наступних невдалих кохань, що таке читво може звабити справді найперше й найбільше тих, хто сам є учасником такої ситуації буття-в-чеканні або щойно спромігся із неї вибратися. Наголошу: йдеться саме про її незрілий варіянт.

Мушу, однак, одразу дещо зауважити. Книжку «Головна помилка Афанасія» назвала би радше письмом на межі: поміж простором «підліткової літератури» (умовно тут оперуватиму таки цим означенням) та доброї художньої якости, яка не потребує і не шукає «вікових» коментарів. Хоча щодо віку теж маю дещо додати. По-перше, коли йдеться про підліткову літературу, зовсім не маємо на увазі, що вона є знаком «неякости», йдеться найперше про цільову авдиторію, інтенції, вектори та настанови письма. До речі, якщо шукати паралелей у просторі українського письма, «підлітковими» назвала би тексти, скажімо, Карпи чи Дереша – хоч за якістю до Каляди їм далеко, вона супроти них виглядає майже Гемінґвеєм. По-друге, координати підліткової літератури не дають підстав заперечувати талановитість Калядиного письма – у тих рамках і межах, які авторка обрала.

Наскільки мені не імпонує «наповнення книжки» – neverending story of love у щоновій оповіді, настільки цікавими видаються сюжети, які Каляда прописує, коли її героїня (письменниця, як виглядає) намагається збавити час письмом, щоби чекання не було таким прикрим. Фактично всі твори Югасі Каляди написано за схемою «текст у тексті», щоправда, той другий – і цікавіший! – текст стає досконалим потвердженням Фройдової теорії сублімації. Вписані в основний сюжет дівочого сумуваннячекання-розпачання, врешті – подекуди іронічного автокоментування такої позиції, – тексти репрезентують дуже цікавий, сказати б, деміюргійний, фантазійний вимір сюжетотворення. Лірична героїня виявляється homo scriptans, яка пише цілком фантазійні й подекуди замалим не сюрреалістичні сюжети і, почуваючися деміюргом, показує механізм творення письма, логіку «винайдення» персонажів та рух розвитку оповіді. Один із чи не найцікавіших сюжетів перегукується із одним із сюжетів книжки Тані Малярчук «Як я стала святою»: дія звершується у топосі вигаданого замку, а персонажами є вифантазувані – сливе іграшкові, наголошено «несправжні», фактично казкові – герої, з якими можна вчинити що завгодно. Але якщо Таня Малярчук прописує цей фікційний сюжет як самоцінний і автономний, то в Югасі Каляди він є додатковим, другорядним (тлом традиційно є приватна історія), а читач до того ж однозначно розділяє два, наявні в тексті простори письма, акцептуючи позаподієвий як субститут, замінник real story, якій немає з чого відбутися. Жіноче письмо як не вельми приваблива дефініція та жіноче письмо як сублімація (або ще як помста чоловікові: писанням про нього, як показує нараторка/героїня повісти, можна помститися/знищити/ забути – що це мусило би нагадувати? Символічне чи ритуальне «побиття ворога мистецтвом»? Ось тільки про мистецтво насправді ще немає мови...) – ось два центральні механізми, з яких виростає книжка. Їх видно так само добре, як і авторчиних героїв, котрих вона хоче навмисно добре насвітлити, «розмаскувати», які вони є.

Книжка дуже легко читається, а потому дуже легко йде собі. Власне, тому, що залегка, і в ній ніщо не тримає занадто міцно: ні гумор, ні забавки в сюжети, ні одноманітні й однотипні історії приватности. Знати її варто хіба для знайомства із тенденціями сучасного білоруського письма (нагадаю: цю книжку частина білоруських критиків уважає дуже доброю) та для участи в дискусії, яку Світлана Матвієнко колись заакцентувала так: коли література?

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Вадим Мірошниченко ・ Грудень 2017
2015 року французький письменник Матіяс Енар отримав Ґонкурівську премію за роман «Boussole». Про...
Катерина Девдера ・ Грудень 2017
Юлія Фєдорчук — польська поетка, прозаїк, перекладачка, критикиня і літературознавиця. «Невагомість...

Розділи рецензій