Osteuropa. Grenzland. Konflikt und Kooperation im Südkaukasus

Травень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
165 переглядів

№ 7-10.
2015.

У спареному числі «Прикордоння. Конфлікт і співпраця на Південному Кавказі» йдеться про політичні, соціяльно-економічні та культурні аспекти становлення Азербайджану, Вірменії та Грузії.

Відкриває тему Йорґ Штадельбавер статтею про природне розмаїття країн Кавказу, що не має аналогів у пострадянському просторі. Подібні думки, проте щодо культури, висловлюють Ципилма Дарієва та Флоріян Мюльфрид. Водночас вони зауважують, що завдяки міжнародній торгівлі та культурному обміну в реґіоні спостерігаємо «космополітизм знизу».

Особливості течій ісламу вивчали Софі Бедфорд та Еміл Сулейманов. Еліти й миряни розглядають релігію як джерело політичної леґітимности. Актуальними для Північного Кавказу є сунітські (Ханафітська правнича школа) суфійські братства. В Азербайджані шиїтський іслам обмежується духовною сферою, тоді як салафіти закликають до влади офіційного ісламу. Севіль Гусейнова додає, що повернення ісламу до публічної сфери спричинило загострення між його радикальними та «світськими» течіями. У Грузії, зазначає Олівер Райснер, православна церква пропаґує національно-релігійну ідентичність, що не завадило адаптації правової системи країни до европейських стандартів. Флоріян Мюльфрид пише, що процеси сакралізації відкинули неправославних на суспільні марґінеси.

Геноцид вірмен в Османській імперії є наскрізною темою числа. Марія Койнова зупиняється на взаємодії метрополії та діяспори на прикладі Вірменії. Вірмени США, Франції, Близького Сходу й Росії вимагають визнання геноциду, і їхня безкомпромісність ускладнює пошук прагматичних рішень у випадку Нагірного Карабаху чи у відносинах із Туреччиною. Томас де Ваал уважає, що символічний конфлікт довкола терміна «геноцид» варто вивести в тінь. Натомість Ашот Манучарян закликає Туреччину покласти край політиці заперечення геноциду.

Андреас Гайнеман-Ґрюдер аналізує низку новітніх досліджень, присвячених конфліктам на Кавказі. Головні чесноти кращих із них — точне називання «дійових осіб» протистоянь, зіставлення офіційних інтерпретацій із конкретним досвідом, виявлення впливу на сьогодення радянських моделей трактування ворога.

Щоденне життя на Південному Кавказі забезпечують неформальні практики хазяйнування, пише Гусейн Алієв. У СРСР вони компенсували структурний дефіцит планової економіки, проте запровадження ринкової економіки не залишило їх у минулому.

Енергетичні потреби Азербайджану, Вірменії та Грузії у найближчі роки зростуть, упевнена Петра Опіц. Азербайджан вирішить проблему з власних запасів нафти й газу; Вірменія планує розширювати ядерні потужності; Грузія має велику частку гідроенергетики й бонуси від транзиту газу та нафти. Ситуація з медіями в країнах теж різна, коментує Сильвія Штебер: Грузія має цілком здорову ситуацію; у Вірменії ринок медій розподілено між політичними та бізнесовими групами; в Азербайджані авторитарний режим тисне на незалежні медії.

Заал Андронікашвілі та Ґіорґі Майзурадзе констатують, що 1990 року Грузія опинилася на роздоріжжі. Ретроспективні «філологічні» течії, які апелювали до національного міту, розпочали змагання з аналітичними «філософськими» течіями, зосередженими на теперішньому. Президент Звіяд Гамсахурдія на багато років утвердив домінування «філологів», протитечією чому став філософ Мераб Мамардашвілі з етосом відповідальности й концепцією свободи. Про грузинського філософа згадує й Міхаіл Риклін, а осібно — його московські семінари 1960–1970-х років.

Після Трояндової революції 2003 року, як зауважує Кристіян Тим, Міхеіл Саакашвілі домігся усунення бюрократії та корупції. Однак місцеві протести, серпнева війна з Росією та глобальна фінансова криза прискорили розпад ліберальної економічної моделі й запровадження програми державного реґулювання. У полі зору Давіда Лосабериде — занепад місцевого самоврядування в Грузії. Лише нещодавно тут зрозуміли, що належне функціонування публічних сервісів на місцях тільки підвищує леґітимність центральної влади. Самоврядування в Азербайджані та Вірменії, на думку Катарини Гофман, дає елітам змогу досягти інтересів, не наділяючи населення важелями впливу на урядові рішення.

Еву-Марію Аух і Себастіяна Шмідта цікавить захист довколишнього середовища в авторитарних державах. Азербайджанський нафтохімічний центр Сумгаїт посідає одне з чільних місць серед найзабрудненіших міст світу, та в збереженні лісів країна досягла помітних результатів.

Ансґар Ґілстер разом із Кристиною Гутман дослідили системи освіти та охорони здоров’я у країнах Південного Кавказу. В останні роки відчутно проґрес: базові послуги медичних закладів є безкоштовними, якість середньої освіти покращується. Це особливо помітно в Грузії, натомість Азербайджан не використав власних економічних переваг для ширшого фінансування галузей.

Ліна Фершвелє аналізує наслідки парламентських виборів 2015 року в Нагірному Карабасі, яких значна частина міжнародної спільноти, зокрема Україна, не визнала. Ролянд Ґетц повертається до теми енергетичних ресурсів. Означивши відправні положення (енергетичну самодостатність Азербайджану, опертя Вірменії на Росію, роль Грузії як транзитної країни для постачання нафти та газу з Каспійського реґіону до Европи), автор окреслює перспективи галузі.

Росія дотепер розглядає Кавказ як цілісність сімох «республік», упевнений Уве Гальбах, що провокує напругу між претензіями російської влади й місцевими урядами. Франциска Смолнік, Андреа Вайс та Яна Забанова намагаються знайти шлях до співпраці країн в умовах «політичного трикутника». Анкара культивує тісні взаємини з Грузією і водночас, завдяки абхазькій діяспорі в Туреччині, має неформальні контакти з фактичною владою Абхазії. Анкара також має зважати на Росію, що обмежує її посередницьку роль. У полі зору Ґаяне Новікової «політичний трикутник» Азербайджан — Вірменія –Туреччина, що його вона означує як «блокаду à trois». Дружні Азербайджан і Туреччина тримають кордон із Вірменією на замку, відтак ізольована та загрожена Вірменія спирається у питаннях державної безпеки на Росію. Водночас від вірменської ізольованости виграє Грузія, яка перебрала на себе транзитний експорт.

Долучаючи до розмови проблематику зовнішніх впливів, редактори часопису подають статтю Еміла Сулейманова та Йозефа Крауса про політику Ірану на Південному Кавказі. Співпрацю Ірану з Грузією обмежено з економічних причин, на стосунки з Вірменією впливає Азербайджан, тож ірансько- азербайджанські відносини позначено конфліктом через азербайджанський націоналізм та іредентизм. Політика США на Південному Кавказі зазнала суттєвих змін, стверджує Жульєн Зарифян. Зі здобуттям незалежности Грузія стала спільницею Вашинґтона, стосунки США та Азербайджану доброзичливі, як і США та Вірменії. На обмеженість інтересів ЕС в реґіоні вказують Мішель Кнодт та Зиґіта Урдце.

Увагу Яна Плампера привернуло те, що від початку «канонізації» Сталіна у 1929 році згадування його національности було табуйовано, адже символічне означення «батько народів» потребувало виходу за межі одного етносу. Про пам’ятники та державні свята на Кавказі, які з’явилися за радянської влади, розмірковує Сєрґей Румянцев. Заур Ґасимов змальовує абсурд наполегливости, з якою Баку спонсорує вшанування пам’яті Гейдара Алієва за межами країни.

Адріян Бриску простежує формування образу Европи в Грузії від ХІХ століття дотепер. Довгий час «вікном в Европу» для Грузії була російська культура. Перебудова повернула ідею спільного европейського дому, проте без посередництва Росії. Про відображення Росії у грузинській літературі пише Заал Андронікашвілі; діяпазон образів широкий: від християнського охоронця до окупанта-гнобителя. Зворотним шляхом іде Франциска Тун-Гоенштайн, досліджуючи грузинський міт у Росії. Російська література ХІХ століття романтизувала Грузію, і письменники радянської доби залишилися вірні традиційним метафорам. Історію грузинського кіна спробував стисло переповісти Ґіорґі Ґвахарія: від аванґардних стрічок 1920-х через панегірики 1930–1940-х до насиченого особливою лірикою кіна 1950–1960-х. Нині грузинське кіно переживає кризу ідентичности, тож новому поколінню митців доводиться винаходити його наново.

Поміж дописами сучасних науковців «Osteuropa» подає уривок із роману Алєксандра Ґольдштейна «Пам’ятай про Фамаґусту». Для Ґольдштейна (1957–2006), який із дитинства жив у столиці Азербайджанської РСР, а вже звідти 1990 року еміґрував до Ізраїлю, Баку 1970-х років — це дивна соціяльна, етнічна та культурна цілісність, поєднання провінційного болота і центру світу.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Червень 2017
Голслах зауважує, що економічну дипломатію азійських країн, які утверджуються у світовій системі,...
Андрій Блануца ・ Квітень 2017
Книжка Романа Подкура є черговим виданням із серії «Студії з регіональної історії: Степова Україна...

Розділи рецензій