Оксана Забужко, Сергій Жадан, Марія Стєпанова, Маріюс Івашкявічус, Ярослав Грицак, Павел Смоленський, Ярослав Куїш, Кароліна Віґура, Вільфрид Їльґе, Соня Марґоліна, Ґерд Кьонен, Юрко Прохасько, Катарина Раабе. Gefährdete Nachbarschaften — Ukraine, Russland, Europäische Union. Herausgegeben von Katharina Raabe

Січень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
494 переглядів

Wallstein: Valeriо. Das Magazin der Deutschen Akademie fur Sprache und Dichtung , 2015.

Збірник «Загрожені сусідства: Україна, Росія, Европейський Союз» Німецької академії мови та поезії присвячено українській ситуації після Евромайдану. «Шанс для Европи чи загроза нового конфлікту між Заходом і Сходом? Злам в Україні та його наслідки»: ця анотація окреслює лише найзагальніше коло проблем, про які йдеться в текстах найрозмаїтіших жанрів — від наукових і публіцистичних статтей до інтерв’ю, есеїв і навіть поезії.

Як завважує в передмові упорядниця Катарина Раабе, збірник спробував змістити звичні акценти і, замість розмов про конфлікт Владіміра Путіна з Заходом та европейську політику щодо Росії, звернути увагу на українське суспільство, на ті виклики й загрози, що з’явилися в ньому з початком російської аґресії. Крім короткого екскурсу в українські, а почасти й російські політичні процеси 1990-х — 2000-х, упорядниця наголошує на тому, що події в Україні — аж ніяк не «локальна криза», а «величезний інтелектуальний виклик не лише для політики, а й для всіх мислячих людей». Німецький літературознавець і літератор Гайнрих Детеринґ у вступному слові наголошує на потребі «дослухатися», а не «повчати», прив’язуючи збірник до попередніх ініціятив Академії (президентом якої він є). Саме видання він бачить як простір, де слово отримують «наші члени та друзі, які хочуть розповідати зі своєї зони бойових дій».

Головну частину відкриває розлогий есей Оксани Забужко «Сто років самотности, або Чому власна історія (Story) є важливою», де авторка аналізує причини і наслідки невідомости української історії в світі. А ширше — «столітньої» невідомости України як такої, що ніби «з’явилася нізвідки» і через яку й нині «ми приречені бути зрозумілими в кращому разі лише наполовину, як люди з вадами мовлення». Текст містить короткі екскурси в українську історію, в тому числі й літератури (зі згадками про Голодомор, УНР, Мелетія Смотрицького, Котляревського, Шевченка, Гоголя), які Забужко, втім, щоразу продовжує в сучасну ситуацію, в якій Україна щойно «вчиться бути собою […] в такому темпі, ніби намагається надолужити вимушену столітню павзу». Українці, які «пробуджуються від колоніяльних мітів», лише тепер починають усвідомлювати, «як багато їм треба розповісти світові», звісно, якщо світ цього разу «таки їх почує».

Сергія Жадана тут представлено добіркою з шести поетичних текстів із циклу «Чому мене немає в соцмережах» із цьогорічної збірки «Марія» в перекладі Клавдії Дате.

Колишня редакторка порталу «OpenSpace.ru», московська поетка Марія Стєпанова, осмислює нинішню російську ситуацію, в якій для неї співіснують дві реальності: перша — буденна й «а-ля европейська», друга — «воєнна», ніби з «дитячих страшилок», тим моторошніша, що більшість людей її начебто не помічає. В ситуації, коли вже немає речей, що здавалися б немислимими (як-от війна з Україною), «межі уявлюваного розмиваються, логічні арґументи не працюють, прагматичні уявлення не мають більше впливу: таке враження, що ми вступили в зону турбулентности, де всі пропорції спотворено, а акценти — зміщено, і водночас лінійний порядок збережено». В обставинах, коли «неможливою є будь-яка часова перспектива і будь-які уявлення про майбутнє», кожен береться «реконструювати» в дійсності щось своє: хтось бачить у подіях на сході України втілення анархістських утопій Махна, хтось — відродження СССР, хтось — проєкт відновлення «царської Росії в кордонах 1913-го». Найстрашнішим авторці здається брак будьяких проєкцій у майбутнє, що свідчить для неї про страх перед завтрашнім днем, а водночас про зняття з людини відповідальности за будь-які вчинки — адже в світі, де «нема майбутнього […], особисте рішення вже не має жодного значення».

Литовського літератора й журналіста Маріюса Івашкявічуса представлено публіцистичним текстом «Наше казкове чудовисько прокинулося» — розширеною версією статті, що в червні 2014 року з’явилася у «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Це емоційна розповідь про приватне переживання Евромайдану та подальших подій в Україні, від розвитку і вирішення яких, попереджає автор, безпосередньо залежить майбутнє Литви і всієї Европи.

«Евромайдан. Коротка, але ґлобальна історія» Ярослава Грицака — доопрацьований текст зі збірника 2014-го «Euromaidan — History in the Making», що узагальнює та підсумовує головні тези історика. Грицак укотре пропонує змістити акценти з поняття «ідентичности» на «цінності»; апелюючи до «World Values Survey», аналізує поступові зміни в українському суспільстві (зіставляючи їх із російським); окреслює історичні обставини, які призвели до відмінности в нинішніх політичних устроях України та Росії; а відтак подає своє бачення причин і наслідків Евромайдану. «Україна без Донбасу? Галицький редукціонізм та його корені» — переклад авторської колонки Андрія Портнова, опублікованої в серпні 2014 року на сайті historians.in.ua, що з’явилася як полемічна реакція на висловлювання деяких галицьких літераторів і журналістів. Починаючи текст із низки цитат, історик пише про «смисловий зсув» у понятті «Донбас», що фактично став «зручним неґативним архетипом», у який «не без самозамилування» можуть «дивитися інші реґіони, не зауважуючи при цьому властивих їм самим родових плям патерналізму, хабарництва та кумівства». «Галицький редукціонізм» страшний тим, що зміщує акценти, «перекладаючи головну відповідальність за трагедію Донбасу з місцевих еліт та зовнішньої інтервенції на населення реґіону», несвідомо підіграючи цим путінській пропаґанді, що якраз і прагне довести «випадковість» і «неповноцінність» української держави. Крім того, на історикову думку, «ідеал гомогенности», що лежить в основі таких уявлень, закладає «інтелектуальну міну сповільненої дії» під «проєкт сучасної, відкритої, плюралістичної та, якщо завгодно, европейської, України».

«Ми дуже перебільшуємо, кажучи про багатоманіття в Україні» — фраґмент із книжки-інтерв’ю Павла Смоленського з Юрієм Андруховичем «Szcze nie wmerła i nie umrze», що з’явилася 2014-го у польському видавництві «Czarne». Тут письменник ділиться своїми уявленнями про «несерйозність» «галицького сепаратизму», на противагу нинішньому сепаратизмові на сході України; проводить часткову ревізію своїх давніших поглядів про «право на самовизначення» кримського та східноукраїнського населення; пояснює, чим відрізняється сприйняття Степана Бандери в різних реґіонах України; коментує Ющенкову політику пам’яті; і нарешті зауважує, що в сучасній Україні насправді існує не «багатоманіття», до якого так часто апелюють, а лише «двомовність».

Ярослав Куїш і Кароліна Віґура з інтернет-видання «Kultura Liberalna» пишуть про «Світлу й темну солідарність». Автори намагаються простежити, як змінювалося сприйняття поляками українців від умовно козацьких часів до Евромайдану. Докладніше спиняються на подіях Другої світової війни та найдискутивніших моментах спільної історії — включно з Волинською різаниною та «пацифікацією», — а також на діяльності паризької «Культури» і Єжи Ґедройця, яким, наголошують вони, і завдячуємо «політикою примирення» вже в 1990-ті. У ставленні ж поляків до подій Евромайдану були, як вони пишуть, і «світлі», і «темні» сторони. Якщо з першими все більш-менш зрозуміло (це акції солідарности, допомога у збиранні коштів тощо), то під другими автори мають на увазі, зокрема, «неґативну зумовленість» позитивного ставлення до українців (до того ж часто «поверхового»): на межі 2013–2014 років солідаризація з українцями була обернено пропорційною до небажання солідаризуватися з росіянами, а зворотним боком симпатії до України був страх перед путінською Росією. Завершують же автори пристосованою до сучасних обставин тезою Ґедройця про те, що «успіх Третьої польської республіки» напряму залежить від успіху нинішньої України.

Віденський історик Вільфрид Їльґе пише про «історичний та політичний контексти символічної постаті» Степана Бандери. Поштовхом написати цю статтю було бажання прояснити німецькомовним читачам суть поняття «бандерівець», спекулятивно розтиражованого російською пропаґандою для «дискредитації евроінтеґраційних сподівань українців». Свою розвідку автор, утім, починає не з ХХ століття, а з часів Богдана Хмельницького, розповіді про Переяславську угоду та її роль у «братанні» двох народів. Далі дослідник стисло, але з увагою до нюансів розповідає про обставини виникнення й діяльности ОУН, докладніше спиняється на біографії самого Степана Бандери та причинах його героїзації в Західній Україні і коротко окреслює історію УПА. Уникаючи спрощень, Їльґе згадує і про терористичну діяльність ОУН, і про її причетність до розправ над євреями, і про участь УПА у волинських чистках; але водночас завважує, що «упередження про антисемітизм українців є таким само неправдивим, як і будь-які інші колективні стереотипи». Наприкінці Вільфрид Їльґе повертається до Евромайдану, аби остаточно довести спекулятивність прив’язування ідеології українського націоналізму до протестів 2013–2014 років. Хоч і додає, що саме українське суспільство ще мусить дорости до зваженої та неупередженої дискусії про діяльність ОУН і УПА.

Літераторка російського походження Соня Марґоліна в есеї «Урок російської» пише про те, як змінювалися її уявлення про Україну — ще з першої шкільної подорожі в Закарпаття наприкінці 1960 х і аж донині, коли їй доводиться вже з Берліна спостерігати за діями Путіна. Водночас авторка простежує, як змінювалося сприйняття українців у німецьких медіях, які події 1990-х — 2000-х привертали їхню увагу. Далі вона звертається до витоків ідеології «русского мира» та «евразійства», зокрема до поглядів російського «мислителя в екзилі» Івана Ільїна, аби прояснити місце «Києва» в планах путінської Росії. Протиставляючи «прозахідний» та «евразійський» вектори розвитку Росії, наприкінці авторка повертається до України та її двомовности, в якій, особливо після Евромайдану, вбачає шанс для російської мови нарешті «відірватися від імперського стовбура і стати носієм европейської культури».

Німецький історик і публіцист Ґерд Кьонен починає статтю «Я люблю Росію…» зі згадки про «кібервійну», яку російські «тролі» ведуть на Заході, намагаючись дискредитувати спроби зваженої розмови про події в Україні. Далі автор акцентує на важливості того, що діється нині, для майбутнього, адже конфлікт має всі шанси перерости в нову холодну війну між «Сходом» і «Заходом». Водночас події в Україні є для нього одним із проявів і «продуктом ґлобальної світової кризи», що нині загострилася відразу в низці реґіонів. І, нарешті, автор робить спробу пояснити мотивацію т. зв. «Putinversteher», але відразу деконструює низку мітів та історичних маніпуляцій, які зробили саме росіян головним об’єктом німецького «покаяння» за злочини в Другій світовій війні.

Есей Юрка Прохаська «Напад на Центральну Европу» є своєрідною спробою психоаналітичного прочитання нинішнього українсько-російського конфлікту. Крім апелювання до базових людських інстинктів (ненависти, еґоїзму, страху тощо), протиставлених «зрілішим емоціям» (опустивши проміжні ланки, завважимо, що врешті автор пише про ґлобальний конфлікт між «цинізмом» і «гуманізмом»), у нападі Путіна на Україну він убачає і напад на саму «ідею Центральної Европи». Адже в основі Евромайдану, на думку Прохаська, лежало «цілком центральноевропейське питання: як ми, у своєму розмаїтті, зі своїми різними мовами та історичними прагненнями, незліченними сімейними історіями можемо збудувати розумне, солідарне суспільство, в якому могли б жити ми всі». В кінцевому підсумку, пише автор, ідеться не про перемогу Европи чи «русского мира», а про «потребу жити в устрої, який ґрунтується на свободі та миролюбності, устрої, який за крайньої потреби зможе себе захистити, але навіть за крайньої потреби не перетвориться на велику державу, що застосовує насильство».

Завершує збірник розлоге інтерв’ю Катарини Раабе «Наш Київ» із Катею Петровською та Юлією Кісіною (художницею і віднедавна письменницею), які тривалий час мешкають у Берліні. Розповіді про дитинство, родину й корені, культуру, в якій вони зростали, переїзд із Києва спершу в Москву, а далі — на Захід, — такою є зовнішня канва розмови. «Всередині» ж — бажання співрозмовниці збагнути, що поєднує (і чи поєднує) обох киянок за походженням із нинішньою Україною, як вони сприймають ті процеси, що нині відбуваються, і чи бачать себе їх частиною. Завважу, що чимало з висловлених тут поглядів і тез (зокрема, в сприйнятті української культури) хотілося б якщо не заперечити, то принаймні підважити контрарґументами; та, зрештою, в такій суб’єктивності й дискутивності, мабуть, і полягає цінність інтерв’ю як жанру.

 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2017
Дослідження, результати якого представлено у виданні, мало на меті з’ясувати особливості участи...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій