Андрій Макін. Французький заповіт

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
96 переглядів

Переклала з французької Світлана Орлова
Харків: Ранок, Фабула, 2017.

Роман є першим україномовним виданням Андрєя Макіна — російсько-французького письменника з франко-російським корінням. Він перший і поки що єдиний не-француз, який отримав Ґонкурівську премію.

Макін не дуже охоче розповідає журналістам про своє совєтське минуле, тому навіть у Франції про нього відомо небагато. Історія появи на світ Макіна-письменника нагадує варіяцію на тему Попелюшки. Власне, інтерес до нього виник уже як до лавреата Ґонкурівської премії.

Макін виріс у провінційному російському містечку. Його бабуся Шарлота Лємоньє, француженка за походженням, більшість життя провела в радянській Росії, навчила онука своєї рідної мови. Коли радянські імперські стіни почали сипатися, Макін еміґрував до Франції, де спершу бідував і жив у покинутому склепі на кладовищі Пер-Ляшез у Парижі.

Видавці сприйняли скептично його перші романи, оскільки не повірили у здатність не-француза писати французькою так щиро і грамотно. Тому письменникові довелося вигадувати собі перекладачів, які буцімто перекладали тексти з російської. До такої містифікації Макін удавався, аж поки 1995 року редакторка одного престижного паризького видавництва взялася надрукувати його роман «Французький заповіт», який одразу ж визнали ґонкурівські академіки. Якщо врахувати те, що цю премію присуджують винятково французьким письменникам, то цим жестом Макіна визнали за справжнього француза.

«Французький заповіт» одночасно і захоплює, і постійно викликає суперечливі враження. Його читаєш на одному подихові, але постійно хочеться кричати: «Не вірю!». Прискіпливого читача може спантеличити хронотопіка тексту. Шарлота, бабуся головного героя, яка остаточно переїхала з Франції до радянської Росії під кінець Першої світової, живе чи то в сибірському містечку Боярську, чи то в Саранзі. Навіть саме її помешкання розташовано то на цокольному, то на другому поверсі будинку. Така ж плутанина виникає і з віком головного героя та його бабусі, особливо коли автор дає вказівки на реальні історичні події.

Ця плутанина може бути ознакою фантазму, симулякра, який постає з однієї світлини Шарлоти. Попри тяжкі випробування долі, поневіряння, тричі «похованого» чоловіка, вона залишається вічно молодою, постійно зберігаючи загадкову усмішку «пті пом». Її обличчя — незворушне й навіть незмінне, коли вона ховає власну дочку (матір оповідача). Складається враження, що Шарлота ніколи не виходить із балкону, постійно зашиває старий мережаний комірець і згадує минуле. Решта персонажів у романі вельми невиразні, переважно безіменні; вони зникають із наративу без жодних пояснень і мотивацій. Наприкінці залишаються тільки головний герой (який теж дуже довго був безіменним) і Шарлота.

Говорячи саме про це видання, не можна оминути увагою переклад. Із нього рельєфно постає факт, що і перекладачка, і коректор, і редактор лише вивчали українську мову — так, тут саме недоконаний вид. Не надто розмаїта лексика, недолугі спроби перекладу віршованих фраґментів і зовсім школярські помилки (на кшталт «ганок», замість «ґанок»), подібні до вибоїн на трасі: наче й хочеться прочитати роман на одному подиху, насолодитися його поетикою, — ба ні: постійно мусиш маневрувати й уповільнюватися.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Розділи рецензій