Тарас Возняк. Філософія мови

Червень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1668 переглядів

Львів: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2009.

Цю книжку Тарас Возняк писав упродовж 1986–2000 років у Львові, Чикаґо, Амстердамі та Вашинґтоні. У ній він розглядає та описує декілька «облич» мови – звісно, вдивляючись насамперед в українську.

Мова для філософа – це засіб творення світу через його «ви-говорення» та називання. За посередництва мови народ перетягує із буття до сущого потрібні йому змісти й значення і так окреслює, наповнює й облаштовує світ, відтоді належний тільки йому (цим народ, зауважує автор, дорівнюється Богу). Цей світ тримається мовою, він існує лише настільки, наскільки він о-мовлений, усталений та впорядкований нами, і ми в ньому також існуємо остільки, оскільки ми запитуємо і промовляємо, тож в онтологічному сенсі ми самі і є мовою.

Мова об’єднує народ у політичну націю – спільноту людей, що живуть у своєму єдиному світі-сущому. Вже тому мова є, за Возняковим означенням, політичним інструментом і політичним ресурсом, і якщо держава не боронить своєї мовної території, її опановують мови сусідів.

Водночас мова – це також Дім буття (Гайдеґер), мешканцями якого є її носії, а охоронцями – поети, філософи та пророки. Це вони реґулярно розмикають рамки сущого, вириваються з наявного у безодню Ніщо і на тих шляхах переживають осяяння, саторі, удар «блискавиці Бога» (Гельдерлін). І саме завдяки спробам цих «посланців буття» (Гайдеґер) опоетизувати і вимовити побачене й почуте там, «за краєм», суще/по-сей-бічне/часткове підживлюється та прирощується буттям/потойбічним/єдиним.

Нарешті, мова є, сказати б, знаряддям для витворення особистости і, нарівні з історичною пам’яттю, основою її ідентичности, тією сферою, в якій людина стверджує свою «такість». Але людина не розбудовує свого Дому буття власноруч – вона тільки успадковує мову від спільноти, яку вважає своєю. Власне, особистість і потребує цієї спільноти перш за все для того, щоб отримати від неї мову, привласнити її, користуватися нею у спілкуванні з іншими спадкоємцями-власниками, носячи її на собі, наче равлик мушлю.

За своєю природою людина приречена перебувати поміж словом, мовою, мовленням – і Логосом, невимовним, мовчанням. Натомість европейська культура, нарікає автор, на відміну від буддистської, мусульманської або юдаїстської традицій, хибує на багатослів’я та велемовність. Европейська людина постійно прагне о-мовити те «щось», яке стоїть за мовою, на яке мова лише вказує і про яке вона може свідчити. Ця людина знов і знову намагається висловитися, «вимовитись» і тим збутися – навіть коли розуміє, що її намагання, як наголошує Тарас Возняк, є «заздалегідь приреченою на поразку спробою переказати словами музику чи виразити музикою мовчання».

Розділ: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Арістова розглядає чимало тем: форми релігійної девіяції, релігійні почуття, девіянтну мотивацію і...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Лютий 2018
Внесок Лєрша передусім є внеском у розвиток міждисциплінарних підходів. «Структура особи» не дає...

Розділи рецензій