Андрей Аствацатуров. Феноменология текста: игра и репрессия

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
121 переглядів

Москва: Новое литературное обозрение, 2007.

Наслідок семирічної праці дописувача «Нового литературного обозрения» Андрєя Аствацатурова відтепер підсумований у вигляді збірки. Її склали дванадцять критичних статтей, присвячених творчості англійських та американських письменників XX століття. Більшість із них можна вважати добре знаними ще за радянських часів, вони мали широку читацьку авдиторію та численні рецензії на свої праці. Новим є саме погляд на їхній доробок, сформований поєднанням двох принципових для минулого сторіччя тез: концепції гри з репресією. Слід зазначити, що винесення їх у назву дещо умовне: сам критик розглядає здебільшого зовсім інші аспекти функціонування твору, втім, можливо, навіть сам собі в цьому не довіряє та не зізнається. У збірці йдеться про превалювання рухомости над сталістю, духу над матерією, природности над урбанізацією та простежується осмислення ірраціональної побудови світу від естетичних положень Оскара Вайлда до парадоксальної релігійности Джона Апдайка. Пунктирно прокреслимо цей вектор.

Вайлда, попри шлейф непередбачуваних афоризмів і показову ориґінальність, презентовано як продовжувача традицій попередників – Джона Кітса, Теофіля Ґотьє, Артура Шопенґавера. Його центральна позиція – непізнаванність світу як Божого творіння – водночас заперечується власною творчістю, що засновується на критичному підґрунті.

На критичному досвіді засновується й письменницьке мистецтво одного з найцікавіших для Аствацатурова (судячи з докладности й розлогости аналізу) англійців – Томаса Стернза Еліота. В Еліотовому розумінні письменник завжди має бути критиком, обов’язково –щодо власних текстів. Це розуміння межує з цілісним баченням світу, що базується на релігійних засадах і стверджує необхідність засвоєння традицій (суспільних або літературних) задля створення особистого неповторного стилю.

Справді несподіваними є думки про творчість Вірджинії Вулф. Аствацатуров загострює увагу на прагненні письменниці відтворити у своїх текстах безтілесну енергію, що за допомогою імпресіоністичного споглядання за рухом світла та вітру, власних емоцій та емпатії вивільнюється з предметів і поетизує буденність.

Ще більша антропоморфізація властива предметам із творів Тибора Фішера. Головним героєм може бути як винахідливий злочинець, так і колекційна ваза. Об’єктивного світу все одно не існує, дійсність – це порожнеча, що видозмінюється залежно від вибраного ракурсу. Отож, замість здорового глузду маємо алогічний розвиток сюжету, правила для якого задають самі персонажі.

Одразу дві центральні розділи збірки віддані романам Генрі Мілера «Тропік Рака» й «Тропік Козерога». Відсутність меж і форм у Мілера персоніфікується в образі жіночої статури рубенсівських пропорцій – безмежного мислячого тіла, матерії поза часом і простором, що спустошує та дрібнить чоловіче начало.

Так само як безформна субстанція у творах Курта Вонеґута виступає війна, вона притискує об’ємність, роблячи її площинною, виводячи одномірних персонажів, засвідчуючи насилля у будь-якому проєкті мислення. Письменник ставить під сумнів гуманістичне твердження щодо можливости приборкати війну розумом, уважаючи, що вона сама є продуктом розуму. Врешті-решт присвячений Вонеґутові розділ єдиний у збірці достеменно відповідає «репресійній» назві і поміщений у точку «золотого перетину».

Подальші статті переносять читача на вулиці міста та у лоно природи. Професійний науковець Лорен Айзлі довірливо розповідає про об’єктивну дійсність, уважаючи наукові теорії та гіпотези щодо неї лише уявленнями людини, що характеризують радше її особистість, аніж суть довкілля. Ернест Гемінґвей заперечує ворожість світу, натомість називаючи його байдужим до індивідуальности. Джером Селінджер, навпаки, вважає, що речі чинять супротив людині, предмети в його творах проявляють бездушність до героїв, а самі герої – один до одного. Персонажі Джона Чивера завжди є невдахами, вони ніколи не досягають успіху, а цивілізація, що мала б захистити їх від непередбачуваної природи та власних помилок, насправді є джерелом небезпеки. Нарешті, Джон Апдайк, керуючись засадами християнської віри, шукає Божественні откровення в сучасному світі. Проте, хоча кожен з його героїв заново проживає Адамову долю, сакральний зміст вивітрюється з речей, ритуальні вчинки та жести є даниною звичці.

Слід зазначити, що статті збірки своєю плинністю й дещо скрупульозним переказом сюжету скидаються на лекції. Це не дивно, адже Андрєй Аствацатуров протягом останнього десятиріччя викладає у Санкт-Петербурзькому університеті. Втім, писемна мова автора часто-густо тяжіє до колискових жанрів, а факти здаються підтасованими під бажану концепцію. Ще одна суттєва авторова хиба – чи не цілковита незацікавленість інструментарієм письменників, про яких ідеться. Аствацатуров відповідає лише на питання «що?» імайже ніколи на «як?». Отож, попри безумовну цінність аналітичної роботи, вона більше схожа на детальний конспект лекції, аніж на творче проникнення у задуми авторів.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...
Катерина Девдера ・ Серпень 2016
Нове видання есеїв Віри Агеєвої, однієї з провідних дослідниць української літератури ХХ століття...

Розділи рецензій