Klaus Werner. Erfahrungsgeschichte und Zeugenschaft. Studien zur deutsch-jüdishen Literatur aus Galizien und der Bukowina

Жовтень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
92 переглядів

München: IKGS Verlag, 2003.

У рубриках культури (званих у цій традиції «фейлетоном» – das Feuilleton) німецькомовних газет, у численних працях із історії та теорії літератури, подорожніх есеях і розмаїтих антологіях Галичину та Буковину незмінно ідеалізують. Уявлення про чарівні краєвиди, толерантну мішанину народів та ідилійну альтернативу гіперіндустріялізованому, забюрократизованому й нетерпимому капіталізмові досі панує в головах чималої кількости німецьких шанувальників літератури. Не останньою чергою цей стереотип є породженням меланхолійних спогадів німецькомовних авторів родом зі східних околиць давньої Европи. Ляйпциґський історик літератури Клаус Вернер, тепер запрошений професор Опавського університету (Чеська Республіка), вже майже двадцять років невтомно деконструює ці кліше. Декотрі найважливіші його дописи про німецько-єврейську літературу з Галичини й Буковини зібрано тепер під однією обкладинкою. Вернер дібрав ті тексти, в яких звертається до тем, що досі перебували переважно поза увагою дослідників. Наслідком такого критерію добору є, скажімо, те, що в цій книжці читач майже не знайде згадок про загальнолітературне значення таких галицьких чи буковинських авторів, як Пауль Целян, Йозеф Рот, Карл Еміль Францоз, Мозес Розенкранц чи Ґрегор фон Рецорі. Чотири розправи трактують визначних авторів, чий письменницький талант майже невідомий і в самій Німеччині. Це передусім Вернерова заслуга, що він звертає увагу на літературні чесноти біохіміка й критика науки Ервіна Шарґафа, правника Вальтера Роде, психологів Вільгельма Райха, Гелени Дойч і Манеса Шпербера, а також актора Александра Ґранаха. Чотири інші дописи присвячено тим аспектам творчости відомих авторів, котрих досі недобачали. Вернер досліджує природну й пейзажну лірику Рози Ауслєндер і Манеса Марґула-Шпербера, концепцію історії Рози Ауслєндер, фейлетони (в німецькому розумінні) Соми Морґенштерна та рецепцію Кафки в Пауля Целяна, Рози Ауслєндер, Роберта Флінкера, Ервіна Шарґафа, Соми Морґенштерна й Бруно Шульца. Автор детально звертається до літературних і документальних свідоцтв трансністрійського голокосту. Багатьох буковинських авторів депортували до Трансністрії, повкидали до румунських таборів праці або позамикали в чернівецькому ґеті. Лірика Пауля Целяна та Рози Ауслєндер, що звертається до мотиву Трансністрії, а також вірші Альфреда Кітнера та Імануеля Вайнґляса, які постали в таборах і ґетах між Дністром і Прутом, належать до найдраматичніших зображень Голокосту в літературі. Одним із ключових текстів цієї літератури є роман Едґара Гільзенрата «Ніч»: він збурює, спантеличує, травмує своїми беззастережними описами вбивчої боротьби за виживання серед євреїв, депортованих до ґета Могилева-Подільського. На прикладі цього, мабуть, найскладнішого з-поміж усіх трансністрійських текстів Вернер аналізує естетику цієї книжки, що ґрунтується на порушеннях табу і шокованості щодо перспектив сподівання та сприйняття.

У першому й останньому текстах тому («Ейфорія та скепсис: чи були Буковина й Галичина інтеркультуральними?» і «Трансфер ідей в Европі на прикладі німецько-єврейської літератури й діячів культури з Галичини та Буковини») Вернер підсумовує свої міркування щодо двох питань, що зринають у кожному дописі й уже декілька років перебувають у центрі запеклої міжнародної дискусії. Його цікавлять передумови виникнення ідеалізованих образів Галичини та Буковини, а також те, чи були Галичина й Буковина інтеркультуральними. Більшість авторів, котрих презентує Вернер, прожили в Буковині чи Галичині дитячі та юнацькі літа, які після розламів і катастроф XX сторіччя, Голокосту й ҐУЛАҐу ретроспективно не могли не здаватися отакими садами втраченого раю і саме так постають в автобіографічних текстах і фраґментах. Буковинська й галицька мемуаристика містить не лише чулі зображення краєвидів і незабутні культурні враження, але й ремінісценції мультинаціональних культурних контактів. На підставі двох ретельних арґументацій Вернер демонструє, як літературознавці й журналісти видирають ці фікціональні тексти з контекстів, відтак конструюючи образ інтеркультуральних реґіонів. Висновок, якого доходить автор унаслідок прискіпливого аналізу історичного контексту й суб’єктивних передумов постання автобіографічних свідоцтв, звучить так: ці два реґіони цілком можна назвати мультикультуральними, проте німецько-єврейські автори аж ніяк не були залучені до якоїсь інтеркультуральної мережі.

Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...
Катерина Девдера ・ Серпень 2016
Нове видання есеїв Віри Агеєвої, однієї з провідних дослідниць української літератури ХХ століття...

Розділи рецензій