Олексій Сінченко (ред.). Дисиденти. Антологія текстів

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
237 переглядів

Київ: Дух і Літера, 2018.

Про дисидентів писали чимало, але серйозна тема вимагає серйозного узагальнення, яке ми й отримали. Малопосвяченим попередньо рекомендуємо енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960–1990» (Київ: Смолоскип, 2010), чимало матеріялів якого перегукуються з текстами цього збірника, хоча необхідність ситуативної повноти викладу окремих тем неминуче диктувала вибірковість текстів і персоналій у книжці, яку розглядаємо тут. Тому безглуздо ремствувати на відсутність якихось імен — наприклад, Олександра Шатравки (в «Дисидентах») або ж луцького поета-ізгоя Кості Шишка (в обох книжках). «Антологія» в перекладі з греки означає «зібрання квітів», а не трав чи дерев. Якби такі видання — яких у нас украй мало — враховували побажання геть усіх читачів, вони перетворилися б на безтерміновий багатотомник.

«Дисидентів» вирізняє неприховане артівське спрямування. Рух дисидентів в Україні багато в чому був рухом митців чи гуманітарів узагалі. Тож перша частина антології складається зі зразків поетичної творчости, серед яких декотрі є раритетними, і переважно таких, що стали приводом до засудження авторів.

Тож огляд певних матеріялів підводить до висновку: арту не було місця в умовах, які важко назвати інакше, як нелюдськими. Коли стріляють гармати, музи мовчать — приказку пов’язують із відвертою, «гарячою» війною. Та вона пасує і війні ідеологічній, «холодній». Музи часто воліють замовкнути, і особливо вразливі візуальні мистецтва, крихкі вже за своєю субстанцією, є приреченими внаслідок власної матеріяльности (на відміну від віршів). Історія зі знищенням вітража, що його виконав гурт митців у Київському університеті, знана, та реакція спілчанського начальства перевищує всі здогади. «Терроризировали собрание, не брезгуя даже целиком уже непристойными и безответственными “многозначительными” намеками о будто бы несоветском гражданском обличье авторов произведения», — що людською мовою означає: жертви посміли огризатися. Зауважте, дія відбувається не на суді, а на зібранні столичної мистецької секції.

Далі — більше. Опанаса Заливаху змушують порізати портрет, що його він написав. У Стефанії Шабатури конфісковують усі артефакти, виконані в таборі, — серед них понад сімдесят лише екслібрисів, — «і замість них підсунули їй акт про знищення робіт».

Із поезією теж не все гаразд. «Тільки я починав шикувати рядки, дути в сурму та брязкати латами, як моя муза покидала мене», — згадує Зеновій Красівський; діється таке, природно, в місцях не надто віддалених. Ба, навіть акт естетичного пізнання вкрай утруднено. «А на тумбочці лежали Валентин Распутін (“Последний срок” і оповідання — не читав я їх раніше, так і сприймав крізь біль) і Генріх Манн — до нього не дійшло», — зізнається Ґелій Снєгирьов, якого катували, мабуть, більше за італійського анархіста Джовані Пасананте, який здійснив замах на короля Умберта І (анархіст хоч у божевільні відпочив, та й громадськість «срібної доби» за нього заступилася, чого в нас у ХХ столітті не сталося, а санітарні умови утримання багато в чому збігалися: в’язні буквально задихалися у власному лайні).

«Я не в силі читати Верлена», — додає Ірина Сеник, і навряд чи це поетичний троп. Але «Рільке найкраще було б перекладати в карцері», — свідчить Михайлина Коцюбинська, маючи на увазі досвід Василя Стуса. А Іван Світличний, не за найкращих життєвих обставин, рекомендує Семенові Глузману роман Фолкнера «Шум і шал» — добре, трапилося напохваті число «Иностранной литературы». У скрутну хвилину Ігор Калинець згадує поетичну молитву Богдана-Ігоря Антонича. Мороз цитує Брехта, Маринович — Ґете й Кіплінґа, Іван Дзюба — Лесю Українку.

Тож артівське неможливо було викорінити навіть у таборах — лише тимчасово пригнітити. Воно надихало: з восьми зразків «останнього слова на судових процесах» (важливий розділ антології) у п’ятьох — поетичні цитати. Можна лише здогадуватися, наскільки вороже ці виступи сприймала «зацікавлена авдиторія» в залі суду.

Не випадково у поетів, Івана Світличного та Ліни Костенко, двічі повторюється образ Дон Кіхота — лицаря сумного образу, якого обивателі вважали за божевільного. Образ, для українських дисидентів знаковий — і фатальний. Матеріяли з підрозділу «Психіатричні і тюремні лікарні» розділу «Свідчення», мабуть, одні з найважчих для прочитання. Але прочитати їх необхідно, як і «Дисидентів» загалом: певно, не лише для того, аби зліквідувати лакуни в освіті.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Розділи рецензій