Іван Дзюба, Людмила Димерська, Володимир Панченко.... Дух і Літера, № 21

Більшу частину матеріялів 21-го числа часопису «Дух і літера» присвячено постаті письменника Васілія Ґроссмана. Статті українських і французьких авторів демонструють різні варіянти осмислення його творів, пізнавального й етичного потенціялу його спадщини.

Іван Дзюба подає ретроспективу шляху письменника в літературі, де засадничим моментом залишається спочатку вміння тримати дистанцію від офіційної пропаґанди, а далі – відмова, в романі «Життя і доля», від чужих правил гри. Людмила Димерська порівнює творчість Васілія Ґроссмана і Томаса Мана, звертаючися до концептів сповідальної літератури і культури совісти. Володимир Панченко вводить повість «Все тече» у контекст пошуків джерел несвободи, між «бісами» Фьодора Достоєвського і роздумами Ніколая Бєрдяєва. Однак часом осмислення питань свободи і неволі, індивідуального голосу сумління здійснюється із надміром патосу, за яким губляться навіть цікаві повороти думок дослідників. Дещо глибший підхід демонструють статті Віктора Малахова та Анн-Марі Пелетьє. Першого автора саме Ґроссман виводить на феномен моральної вразливости людської істоти, опозиційности онтології та етики, питання відповідальности і провини. Анн-Марі Пелетьє звертає увагу на концепти плоті, жіночности, нігілізму, котрі дозволяють представити творчість Ґроссмана як своєрідну філософію існування, де людина постає у її тихих і зовсім не патосних сутнісних силах.

Серед інших матеріялів часопису варто звернути увагу на корпус історико-філософських студій, присвячених Миколі Шлемкевичу та Василю Зеньковському, котрі супроводжуються також публікаціями окремих творів цих авторів. Осібно стоїть есей Марка Саньоля «На межі Европи: Чернівці біля Садгори», в якому виникають як постаті свідків персони Пауля Целяна, Захер-Мазоха, Бруна Шульца і який може бути гарним прикладом щільного переплетіння топографії із культурологією.

Кульмінаційними у плані філософських продовжень радіюсу думки можна назвати дві статті, котрі на перший погляд нібито випадають із композиції цього числа «Духу і літери», але за смисловим наповненням є невипадковими: роботу Лариси Владиченко, присвячену «релігійному» діялогові у творчості Мартина Бубера, та «Апологію раціонального» Ольги Седакової – аналіз нової (стародавньої) раціональности Серґія Авєрінцева, яка навчає чинити опір дешевому раціоналізмові. Ці статті за структурою та стилем викладу є досить різними, але і в академізованій ретроспекції щодо особливого типу діялогу Бубера, і в сповненій наративности розповіді про смисл розрізнення істинного та хибного, що його відновлює Серґій Авєрінцев, проглядає дещо спільне: вміння виходити через певні концепт-метафори на цілу сув’язь проблемних і дискусійних питань – тобто спонукати до діялогу з автором, що і є, мабуть, смислом подібних публікацій узагалі.