Оксана Дудко (упорядниця). Драма.UA

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
345 переглядів

Львів: artarea, 2013.

В Україні постало нове, потужне покоління молодих драматургів, чиє театральне життя обертається навколо кількох вітчизняних форумів. Один із них – львівський фестиваль сучасної драми «Драма.UA», який проводять від 2010 року, – випустив перший збірник п’єс-переможців, до якого ввійшло п’ять текстів: «Дівка на відданє» Віри Маковій, «Бал бетменів» Тетяни Киценко, «Дерева спізнюються на автобус» Олеся Барліга, «Партія» Євгена Марковського та «Хома Брут» Артура Млояна. Кожній із п’єс передує синопсис і коротка біографія автора, тоді як наприкінці збірника вміщено доволі розлогу післямову Олександра Ірванця «Нова драма – банка, повна диму», а також ті самі біографії плюс синопсис англійською, польською та російською мовами.

Отже, на папері ці твори вже відбулися (вочевидь, лише завдяки видавництву Альбіни Позднякової: як розповіли на презентації книжки, одне з волинських видавництв, де попервах планували видрукувати збірник, робити це побоялося). А от сценічне втілення для більшости з них видається доволі примарною перспективою – через правдиву безкомпромісність сюжетів і живої лексики. Втім, не меншими опонентами сучасної драматургії є репертуарний театр, який досі не наважується винести її на афішу, а також «нормальний» глядач, який шукаєу театрі лише «приємного задоволення» та не бажає побачити себе справжнього в справжніх, хай навіть загострено-фантасмагоричних, обставинах.

Читаючи ці тексти після грудня 2013-го – січня 2014-го, вкотре дивуєшся, наскільки реальним може стати те, що ще вчора здавалося просто «витвором творчої фантазії». І водночас розумієш: якщо все, що відбувається зараз, уже описано, отже, так ми живемо вже дуже давно, просто абсурд нашого існування – політичного, професійного, побутового – нині гранично загострився й нарешті вибухнув у медіях та соціяльних мережах.

Персонажі п’єси Віри Маковій «Дівка на відданє» Світлана та Николай, готуючись до весілля, потрапляють у пастку «сільського гламуру». Їхні родини ледь зводять кінці з кінцями, але в той єдиний день у них має бути «все, як у людей». Відтак звичайна соціяльно-побутова драма раз за разом «вистрілює» абсурдними подробицями «бенкету під час чуми», на тлі яких тьмяніють навіть байдуже ставлення молодих до власного майбутнього, стереотипні повчання старшого покоління, «нечистота» служителів церкви та підступність друзів і родичів: п’ять тисяч позичених доларів за ресторан, тисяча для музикантів, чорна ікра, золоті прикраси тощо. Висновок очевидний: люди самі допомагають обставинам заганяти їх у глухий кут.

У центрі п’єси Тетяни Киценко «Бал бетменів», створеної «за мотивами реальних подій» (читай: «за мотивами власної біографії»), сюрреалістичний двоголовий кандидат у мери (згодом, до речі, він перетворюється на триголового), а поживним «контекстом» його передвиборчої кампанії є побут журналістської тусівки, вочевидь, рідної для авторки, що встигла попрацювати журналісткою у багатьох харківських і київських виданнях, а в кількох із них і головним редактором. Саме тому Тетяні Киценко вдається в міцний вузол пов’язати механізми політичної гри, побудови журналістської кар’єри та особистого життя: в п’єсі всі три лінії залежні одна від одної, і нема на то ради.

Якщо Тетяна Киценко, не називаючи реальних прототипів твору, вписує їх у цілком реальні обставини, то Олесь Барліг у п’єсі «Дерева спізнюються на автобус» чинить протилежне. Один із другорядних героїв-символів його твору – Віктор Ющенко, який разом із іншими персонажами – «лавреатами голодомору» Василем Згубою, Оксаною Потебнею та Петром Дністровим – бере участь у відзначенні роковин трагедії, що дуже нагадує хворобливе сновидіння. П’єса починається тим, що молодий драматург Тарас отримує замовлення на п’єсу про Голодомор. Тема його не надто тішить, але й відмовитися од вигідної пропозиції він не зважується. А поговорити про це він може лише з двома людьми: привидом бабусі Капіталіни та коханцем-журналістом Льошею, та усі їхні «сюжетні стратегії» нагадують «покруч “Медеї” та “Божественної комедії”». На тлі суцільного лицемірства вкрай важко залишатися щирим і правдивим, тож до самого фіналу п’єси Олеся Барліга Тарас так і не напише свою п’єсу.

З усіх представлених у збірнику текстів комедія, чи то пак трагікомедія Євгена Марковського «Партія» найближча до документального театру – з чітко прописаними датами подій (вибори до Верховної Ради 2012 року) та їх місцем (вигаданий Ульяновград на півдні України підозріло схожий на рідний драматургові Херсон). І хоч сюжетні колізії «Партії» ледь не щовечора озвучують випуски новин, Євген Марковський, здається, перший, хто наважився їх запропонувати театрові без зайвих прикрас і пієтету перед жодною з політичних сил – правлячою Партією чи радикально налаштованою організацією «Український спротив». Окрім восьми осібних персонажів, до боротьби за владу в місті залучено бійців спецпідрозділу «Беркут», телеканал CNN, міліцію, СБУ та інший, менш впливовий «кордебалет». Паплюження пам’ятника Лєнінові, медійне тиражування жертв побиття, бунт базарних продавців, що відмовляються платити «пеню» рекетирам, виступи на мітинґах, загравання з ветеранами війни та праці, втручання в особисте життя, захоплення приміщення обласного музично-драматичного театру – всі ці ходи розігруються тамтешньою владою та опозиціонерами, як на шахівниці. Та фінальну смерть провладного кандидата Семена Олександровича Графта, здається, жодна зі сторін не могла передбачити. «А шо вы хотели? Это вам не “оранжевая революция”», – резюмує один із опозиціонерів. Що ж, і в цьому ми вже встигли переконатися.

Остання п’єса збірника – «Хома Брут» Артура Млояна – це, власне, розлога інсценізація Гоголевого «Вія», у якій автор детально прописав українською мовою діялоги двох десятків персонажів і поставив режисерові, який ризикне поставити цей текст, надскладне завдання: змонтувати на одній сцені тридцять епізодів із різними декораціями. Поле біля Києва, двір хутірської хати, хлів, кабінет ректора бурси, двір бурси, шинок, будинок сотника, світлиця в будинку сотника тощо. Що нова сцена, то інше місце дії. Що добре для прози чи навіть кіносценарію, – те зле для театру, який, так чи так, вимагає гри за власними правилами. Поза тим, звертаючись до Гоголя, Артур Млоян продовжує маґістральну тему збірника: про побутове пекло земного життя та неможливість зазирнути у вічі власним страхам. Але вже сама поява цієї книжки спростовує другу тезу: молоді українські драматурги мають сміливість чесно розповісти про те, що відбувається з ними і довкола них. Наступне слово мають сказати керівники театрів, режисери та публіка.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...
Мар'яна Рубчак ・ Лютий 2017
Роман Богдана Бойчука багатий на поетичні образи. Він водночас надзвичайно чуттєвий (секс у ньому є...

Розділи рецензій