Інґмар Берґман. Довірливі розмови

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
117 переглядів

Переклад зі шведської Софії Волковецької.
Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.

Роман, що його написав шведський кінорежисер на схилі життя, водночас є першим, як зазначено в анотації, знайомством українського читача з літературним доробком класика (насправді за пів року до цієї книжки у тому ж видавництві було здано до друку «Недільне дитя»). Той шанував красне письменство і створив на цій ниві чудесні зразки мемуарного жанру на кшталт «Чарівного ліхтаря» («Laterna Magica»). Книжка, за назву якої обрано релігійно-побутовий жанр сповіді, є квінтесенцією знайомих берґманівських мотивів, передусім — із царини кіна.

Український глядач міг ознайомитися з Берґмановими стрічками на фестивальних показах, уперше — ще на початку 1990-х. Водночас українське телебачення теж демонструвало їх — переважно в так звані малорейтинґові, опівнічні години. Берґмана було щедро представлено на піратських дисках (потім його стали дивитися онлайн, хоч це й не викликало сплеску «нео-берґманіяни»). Книжки про нього — від збірок раритетних матеріялів до мемуарів двох улюблених акторок — видавали і за радянських часів (офіційно, на великих екранах, він ішов, утім, скупо: про «Суничну галявину» лише гуляли леґенди, а «Осінню сонату» було показано вже за перебудови). Інша царина його таланту приходить до нас, визнаємо, з певним запізненням.

Берґманові фільми ліпше подивитися до, а не після прочитання «Довірливих розмов». Його літературний стиль — сухий, жорсткий, мов пергамент, нагадує синопсис непоставленого фільму, рясніє повторами в дусі Гамсунових «Містерій»: «мовчання — мовчання» (до речі, так зветься один із найпомітніших фільмів Берґмана, поставлений 1963 року; у «Розмовах» є аналогії і для стрічок «Віч-на-віч», «Причастя», «Сором», звісно ж, «Сцени подружнього життя»). Із цього правила наче випадають ольфакторні означення, але і їх можна трактувати як гіпотетичну вказівку для акторів: відомо ж, Вісконті пахтив своїх підопічних на «Леопарді» справжнісінькими парфумами задля «ефекту присутности». Щоправда, запахи берґманівського світу — не солодкі пахощі, а: «вапно, цвіль, кістки мертвих», «запах муміфікованих мишей». Тут також «пахне сном і гастритом», «від запаху сперми… нудить». Словом, пекло взаємного існування, що його понад сто років тому достежив Берґманів співвітчизник Авґуст Стриндберґ, набуває форм звичайної побутової нестерпности, яку ще не взявся компенсувати зручний дизайн і відмінно продезодорований комфорт другої половини ХХ століття.

Роман читатиметься легше, якщо уявити собі в ролі подружжя двох титульних Берґманових акторів: Макса фон Сюдова як Генрика, а Лів Ульман як Анну (утім, на час написання книжки обоє були вже в літньому віці). При уважнішому перечитуванні на поверхню зринає і знайомий Берґманів каліграфізм, що дав змогу одному із сучасників припустити експонування кожного кадру «Шепотів і криків» у Метрополітен-музеї. Але загалом тут переважають описи: будинків, строїв, облич.

У морально-психологічному, а не лише естетично-синефільському сенсі «Довірливі розмови» для українського глядача — певною мірою виклик. Звиклий сприймати далеку скандинавську країну за взірець раю земного, уславленого неймовірним соціяльним забезпеченням та м’яким, вишуканим комфортом, він буде неприємно здивований спіднім боком країни достатку. Краще сказати — ідейним підмурівком суспільства споживання (яке у 1920–1930-х роках, коли відбувається дія твору, лише зароджувалося), а саме ідеологією та практикою північного протестантизму, які передбачають повсякденний риґоризм, сувору дисципліну, безумовну відповідальність за дрібні мерзоти, не кажучи про гріхи, необхідність сповідей, хай би якими гризотними вони були, про що і йдеться у романі, позначеному щирою, а не декоративною релігійністю (тексти двох молитов повністю введено до тексту оповіді, і авторське ставлення до цього якнайсерйозніше).

Усе перераховане з погляду доцільности не обговорюється, та й більш ніж очевидно, що життєвого щастя героям воно дати не може і не дає. Власне, це і є зміст роману, емоційна квінтесенція якого вичитується з «прологу» й «епілогу», і вона сумніша за будь-яку з п’яти «розмов»: із перспективи останньої, датованої 1934 роком, бачимо, що жодна з мрій героїв, які вони плекали далекого 1907 року, не справдилася. Героїня не стала місіонеркою, її духовний наставник — єпископом, а зерна майбутніх конфліктів уже посіяно. Крах ілюзій дещо притлумлює елегійний характер останнього розділу, який напевно міг би відзняти Свен Нюквіст. І недарма обкладинку книжки прикрашає кадр із фільму Берґмана, шкода, не названо, якого саме, — і це єдина претензія, яку можна адресувати цьому виданню, призначеному не лише поціновувачам кіна

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Софія Ольжин ・ Грудень 2018
Роман південнокорейської письменниці Хан Канг постав із маленької історії «Плід моєї жінки»,...
Вадим Мірошниченко ・ Грудень 2017
2015 року французький письменник Матіяс Енар отримав Ґонкурівську премію за роман «Boussole». Про...

Розділи рецензій