Сергій Сингаївський. Дорога на Асмару

Серпень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
296 переглядів

Київ: Кліо, 2016.

Мода на велику історичну прозу повертається. Можливо, вона ніколи і не минала. Адже, як повідає Кіт Інжир, якого вигадала Олена Павлова, «книжечки – як котики, товстенькі – найкрутіші». Перекладач Сергій Сингаївський вирішив скористатися цим принципом, тому розпочав письменницьку кар’єру п’ятсотсторінковим романом.

Одна із сюжетних ліній роману розгортається у 1980-х роках, а друга – в незалежній Україні, між двома революціями. До рук молодого архітектора Микити потрапляє щоденник Андрія Волинського, який у складі континґенту радянських військ вирушає до Етіопії рятувати від голоду місцеве населення. Андрій – перекладач, тому в тексті він є своєрідним alter ego автора, який сам встиг побувати з такою ж місією в Африці. Поступово Волинський розуміє, що голод – лихо не так природне, як рукотворне, адже етіопський диктатор не дозволяє доправляти продовольство в Еритрею, яка бореться за незалежність, і депортує населення бунтівливих реґіонів на південь, щоб позбавити повстанський рух підтримки.

На полотно тексту накладаються штрихи пригодницького жанру. Власне, африканські події розгортаються мірою того, як Микита читає записи Волинського, що, в найкращих мелодраматичних традиціях, виявляється його біологічним батьком. Така карколомність сюжету дає авторові змогу продемонструвати вправність у поєднанні різних часових та оповідних планів: про минуле дізнаємося то з фраґментів щоденника Волинського (від першої особи), то з перспективи всезнаючого автора-наратора (третьої особи), який повертає читачів до реалій Микити Нефьодова і сучасної йому України. Водночас, попри інтриґуючу і добре продуману фабулу, фінальна розв’язка конфлікту «правильного» Микити з його нерідним батьком, колишнім каґебістом, здається слабкою. Дізнавшись про аж занадто темні плями його біографії, хлопець без жодних вагань відмовляється від того, кого все життя вважав за найближчого родича. Автор марнує шанс показати душевні бурі Микити на користь дещо примітивного протиставлення «хороших» і «поганих» персонажів.

Задля більшої достовірности чи навіть атмосферности Сингаївський мережить текст екзотизмами, тобто словами з місцевих мов, де треба передати африканський пласт подій. Персонажі спілкуються і англійською, фрази якою автор, здається, навмисно підбирає так, щоб показати власну перекладацьку майстерність. Немало також того, що можна назвати совєтизмами – свідомо вжитих русизмів, а також специфічної, пов’язаної з певною професійною діяльністю лексики (на кшталт «комеск» – командир ескадрильї). Переважно мова персонажів досить точно характеризує їхній світогляд, походження, рід занять, тому слід віддати належне авторові, який вправно балансує між двома крайнощами: надмірною стерильністю і надлишковим засміченням тексту.

Автор орієнтується на високий стиль модерністського письма. Сплативши поспіхом данину постмодерній моді в дещо іронічних розповідях про творчі пошуки молодої української богеми, він переходить на серйозний тон, щойно мова заходить про фундаментальні явища людського буття – страждання і смерть, самопожертву та любов. Осягнути їх і прийняти як належне, на його думку, допоможе лише доторк до сакрального, жива віра. У тексті присутній сильний релігійний чинник. «Позитивні» персонажі, всупереч усьому тому, що випало на їхню долю, не втрачають здатности відчувати трансцендентне. Перед лицем вічности навіть їхні земні почуття набувають якогось нового, глибшого виміру й сенсу, адже «в Рай ми можемо зазирнути, тільки поки кохаємо». Недарма навіть слова, якими герої намагаються передати кохання, нагадують рядки біблійної «Пісні пісень».

Загалом роман справляє добре враження завдяки виписаності деталей, зрілому стилю, вдалим поєднанням прийомів масової літератури з колом порушених важливих тем. Зайве говорити, що африканська лінія оповіді викликає чимало асоціяцій з українською історією. Сингаївський, слідом за Оксаною Забужко чи Юрієм Винничуком, звертається до подій XX століття, щоб краще зрозуміти нинішню Україну з її стигмами та хворобами. Здається, що ліки на них віднайти важче, ніж просто відмовитись, як це робить Микита, від спадку ганебного минулого.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ія Ківа ・ Квітень 2018
У центрі уваги авторки – історія трьох поколінь родини Ціликів на тлі повільного й болісного...
Дмитро Шевчук ・ Липень 2017
Новий роман Олександра Ірванця подає альтернативну історію України – можливий шлях розвитку...

Розділи рецензій