Мартін Поллак. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів: Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
198 переглядів

Переклала з німецької Неля Ваховська
Чернівці: Видавництво 21, 2017.

Книжка, написана далеко від місць, де відбувається її дія, може здатися чудернацькою, якщо й не симулякричною. Причини були суто політичні: авторові забороняли в’їзд спершу до СРСР, потім – до ПНР. Химерність, помножена на химерність, – а інакше не назвати побут околиці Австро-Угорської імперії, – дає несподіване відчуття шерехатої, аж до шкрябання у горлі, достовірности, яке посилює майстерний добір світлин. Це переважно поштівки, видобуті зі скрині якогось «віденського Таґріна»: ностальгія і патина, яким сприяють численні вміщення до тексту уривків із класичної літератури, присвячених містам та селищам, які – так і кортить сказати – відвідує сучасний австрійський журналіст і письменник; славіст, лавреат численних премій, зокрема, з країн, одна з яких колись не давала йому візи.

Текст, що складається з дев’ятнадцяти розділів, які обігають східногалицьку ойкумену від Тарнова до Лемберґа, творить два стилістичні потоки: голос автора й оті цитати, якими Поляк аж надто щедро прошаровує свої розмисли. З одного боку, голос сухуватий, ледь іронічний, із розсипами статистичних викладок, наприклад, скільки коштував трамвайний квиток першого і другого класів із центру до Головного вокзалу Лемберґа. (Правильна відповідь: 8 і 10 гелерів.) Із другого – лірика чи художній патос, запах м’яти, кумкання жаб і бороди, що палають, мов вогонь. Оповідник versus Йозеф Рот, Іван Франко, Бруно Шульц, Карл Еміль Францоз (але є й витяги із часописів та путівників сторічної давнини, у яких теж чимало цифр та відсоткових драбинок). Цитатні додатки подано курсивом, і, хочете вірте, хочете – ні, але читати їх не так цікаво, як Поляка, який ну точно вже не Шульц і не Рот. Такий закон контексту: цитата, форматно вийшовши за межі своїх повноважень, губить на силі і часом править лише за декоративне доповнення до авторського дискурсу, хіба що він зовсім негодящий. Її не сприймаєш, як годиться, – її знехотя пробігаєш оком.

Щодо Йозефа Рота – пригадуєте, з якою нехіттю їхав молодий лейтенант із його роману до далекого галицького ґарнізону? Висновок Поляка аналогічний ротівському: «запилюжена убога нора» (це про Тлусте Място), ще раз «убога нора» (прикордонна станція Заднишівка), «бідненьке і брудне» місто (Броди), – список можна продовжувати, а похмуре враження – підсилювати, наприклад, макабрами із життя галицьких робітників чи демітологізованими оповідками про подвиги опришків. Але поруч – мовби всупереч фактам і цифрам – інші висновки, інші вердикти, такі ж емфазні, але вже зі знаком «плюс». Вони безапеляційніші, але їх читаєш, відчуваючи приплив інших емоцій, бо хіба не приємно усвідомлювати, що у тебе на батьківщині містилися: «маленький Ватикан» (Садгора), «галицька Пенсильванія» (Дрогобич), «малий Відень» (звісно, Львів) чи навіть «мала Венеція» (Буськ)? Радість від усвідомлення цієї споріднености з Европою (і трохи з Америкою) дещо притлумлює безпосереднє сусідство отієї квази-міні-Венеції з «убогою норою». А ще на цих землях можна було відшукати й «подільський Сибір», як абориґени назвали тернопільський реґіон, в унісон із опінією Карла Еміля Францоза, який назвав увесь цей край Напів-Азією. «В залі очікування ІІ класу починається Захід», – коментує його слова наш сучасник.

Істина, як завжди, зачаїлася десь посередині; злидні на околицях Каканії межували з «культурними проривами», не підозрюючи про взаємне існування (як вам бодай таке: в одній із кав’ярень Чернівців викладали на прочитання 160 щоденних газет, шаленими симпатиками яких були місцеві жителі; читаючи новини з Відня і Праги, вони не забували й свого: «щороку газета повідомляла навіть про появу першого хруща»). Збагачений безцінним фактографічним матеріялом, читач уже згоден, хоч із застереженнями, швидше прийняти напівзабуту «доктрину Андруховича», наприкінці 1990-х викладену в есеї «Ерц-герцперц», аніж спалахнути еврофобною істерією та безнадією, спровокованою сьогоднішніми побутовими негараздами, які затягуються не на жарт і не на рік. Зрештою, послухати, що австрійці пишуть, кажуть, знімають про себе самих – один Ульрих Зайдль чого вартує, а Міхаель Ганеке! – то й до справжнього Відня не забажаєш потикатися. І тоді у відповідь писатимеш історію Европи заочно, спираючись на старезні довідники й газети. Ой, не вийде: наші бібліотечні фонди не такі багаті, аби запропонувати експеримент, порівнянний із Поляковим. Хоча з візами (поки що) проблем немає.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Вадим Мірошниченко ・ Жовтень 2018
Про постать Бароуза написано безліч статтей і досліджень, іще за життя він став культовою...
Вадим Мірошниченко ・ Жовтень 2018
Йому приписують винахід поняття heavy metal і фрази «той, що біжить по лезу». Чимало письменників,...

Розділи рецензій