Yevgen Nikiforov. Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
154 переглядів

Edited by Olga Balashova and Lizaveta German.
Kyiv: Osnovy Publishing, 2017.

Одним із кроків від радянського книговидання є поява книжок, які не містять відповідей, а висвітлюють кризове питання без жодної настанови, окрім як потреби врешті звернути на нього увагу. Таким є цей альбом.

Їх так багато, вони зачаїлися на автобусних зупинках у найвіддаленіших закутках бездоріжжя, на житлових будинках, на будівлях державного значення, на вокзалах, поштамтах, школах, поліклініках. Настільки звичні, мимовільні свідки епохи, про яку тепер насильно маємо забути, — ті свідки, яких не охороняють під час судового процесу, але які самі стають підсудними. З-поміж них і другорядні, звичайні спроби прикрасити побут; але водночас і ті «усмішки Мони Лізи», що їх пророкував Бредбері.

Фотограф Євген Нікіфоров укладає своєрідну Червону книгу українських мозаїк. Він класифікує їх за сюжетністю: люди, історія та ідеологія, наука і космос, фольклорні мотиви, праця й індустріялізація, — і збирає до одного громіздкого видання, передмову до якого пишуть мистецтвознавиці й кураторки Ольга Балашова та Лізавета Герман. Це великий альбом із якісним друком, приємною версткою і одним поставленим запитанням: чи можна вберегти ці мозаїки від законодавчо дозволеного полювання на них?

Деякі із представлених мозаїк уже знищено: декомунізаційний закон запрацював значно успішніше, аніж будь-який інший, що передбачає позитивну дію. Добірка самих панно містить екземпляри з усієї території України. Мимохіть дивуєшся: я ж був там, я ж проходив повз, як міг не помітити? Таке існування в режимі непомітности, вочевидь, і живить жагу до розгрому.

Мозаїки почали ширитися містами (містечками, селами, дорогами) УРСР приблизно від 1950‑х років. Це була спроба прикрасити публічний простір, зробити його приємним і комфортним для людини. Вочевидь, не обійшлося без найперших інтенцій радянського мистецтва, коли художньо-ідейне мало йти поруч із утилітарно-практичним — ця позиція конструктивістського мистецтва мала на меті донести мистецьке до всіх життєвих просторів, просочити мистецтвом життя. Мистецтвом, вочевидь, ідеологічним. Питання тільки в тому, що з публічним простором як таким у СРСР не склалося.

Публічний простір є платформою і для самовираження, і для протесту. Вулиці, площі та майдани ще від часів грецької агори передбачають, що мешканці використовуватимуть їх як платформу для означення своєї волі. Люїс Мамфорд, американський історик, урбаніст та архітектурний критик, називає місто «театром соціяльної дії». Тобто вся драма соціюму мислиться саме в просторі міста: на вулицях, площах, ба більше — на тих самих зупинках міжміського транспорту. Такі «театральні» майданчики є обов’язковою умовою громадянського суспільства, де воно може здійснювати волевиявлення і репрезентувати своє бачення.

Але чи виконували мозаїки свою функцію? Нехай не функцію частини публічного простору, але бодай декоративну? Технічно, так. Та уважніший погляд на світлини, представлені в альбомі, змушує ніяково відвернути погляд: їм менш ніж п’ятдесят років, але вигляд вони мають подібний до археологічних знахідок у музеях. Це занедбані панно, з приводу яких навіть не про реконструкцію ідеться, а про банальну необхідність час від часу їх мити. Їхній стан невтішний, і їх знищать якщо не декомунізаційні закони, то час, і то скоро. Україна успадкувала недбалість УРСР у ставленні до публічного простору. І не лише недбалість «косметичну» чи візуальну (більшість мозаїк тепер туляться під навалою рекламних щитів, вивісок, утеплювальних матеріялів на стінах будівель), а й культурну. У передмові Балашова і Герман пишуть про особливість мозаїк УРСР. Попри підконтрольність мистецтва, українські автори в дечому відійшли від загальносоюзного канону і витворили власний візуальний підхід. Але і про це дізнаємося не з текстів мистецтвознавців, культурологів, урбаністів, а з видання, що вийшло трохи пізніше після закону про фактичне знищення цих мозаїк.

Простір є «сценою», де розгортається соціяльне життя. Він диктує наше повсякдення: якою дорогою краще проїхати, який транспортний засіб обрати, де відпочити, в якому районі краще жити. Анрі Лефевр зазначає, що зміна соціяльного ладу неодмінно вплине на зміни простору.

Ми бачимо це нині, коли у спробах декомунізувати свідомість намагаються декомунізувати стіни. Та є одна обмовка (її позичаємо з «Діялектики просвітництва» Макса Горкгаймера і Теодора Адорна): позиція «або–або» (на відміну від ліберального «і–і») передбачає ситуацію, в якій вибір завжди зроблено на користь недоброго варіянта.

Ситуація, в якій маємо або українську незалежність, або радянські мозаїки, вичерпує саму себе, адже скидається на битву з вітряками: немає сенсу воювати із тим, чого не знаєш. Можливо, саме ці мозаїки натякнули би на створення публічного простору в Україні (із ним у нас досі проблема). Можливо, саме в обрисах мозаїк є щось таке, що розповість про не-радянське в мистецтві УРСР.

Але поки що воно залишається лише на світлинах. Що ж до самої книжки — вона чудова. Але де вона була раніше?

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Інна Булкіна ・ Жовтень 2017
Це остання книжка видатного мистецтвознавця та «книгаря», яку уклала його донька Єлєна Ґерчук;...
Поліна Ліміна ・ Жовтень 2017
Мистецтвознавиці Катерина Носко і Валерія Лук’янець звертаються до поняття кураторства в...

Розділи рецензій