Володимир Діброва. Чайні замальовки

Червень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
144 переглядів

Київ: Пульсари, 2012.

До нового збірника Володимира Діброви «Чайні замальовки» увійшло двадцять текстів приблизно одного обсягу та жанру: невеликі монологічні історії від першої особи (виняток становить «Паспорт», але про нього далі). Чимало з них читачам Діброви вже відомі: їх друкували «Критика», «Четвер», а зовсім недавно, в перекладі Андрєя Пустоґарова, – московський «Новый мир». Але під однією обкладинкою ці короткі історії здобули спільний контекст і драматургію. Всіх їх, так чи так, пов’язують три класичні єдності: місця, часу та дії, а крім того, єдність романтична: тут один авторський герой. Усіх їх розказано від першої особи – перекладача-українця, якого доля закинула до Америки.

Час дії – 1990-ті, ближче до кінця книжки – 2000-ні. Саму «дію», певно, можна окреслити як спробу переміститися в просторі та спробу подолати кордон – не так навіть політичний чи географічний, як умоглядний: кордон між людьми, які одне одного розуміють погано або й не розуміють зовсім. Навряд чи героєві-перекладачеві його досвід бачиться щасливим – радше «травматичним», і якщо найбільший текст цієї збірки, «Паспорт», узяти за наочну його модель, то перед нами сюжет «кордону», доведений до абсурду в усіх сенсах: і в звичайному життєвому, і в близькому Діброві – жанровому.

«Паспорт» написано як сценарій: це щось ніби короткий анімалістичний серіял або комп’ютерна гра. А насправді – знову театр абсурду, тільки, на відміну від давніших Дібровиних абсурдистських п’єс, цей тупиковий лабіринт, здається, відсилає до американських коміксів і вирослих на цій традиції трилерів-«жахалок». «Кіножахалкам» нині знайшлося технологічне продовження в такого самого штибу комп’ютерних іграх, знаних як «бродилки». Втім, в останні роки ігри часто випереджають кіноверсію, але менше з тим. Для нас важливо, що Київ 90-х уподібнюється тут до звичної декорації «чорного квесту», – похмурий багаторівневий бункер із типовою «смугою перешкод». Раз у раз перед героєм вискакують анімовані монстри, перепиняючи шлях до набуття закордонного паспорта з омріяним «записом» – умовою щасливого переходу кордону. Монстри бувають нестрашними і «легко подоланними» – ці зазвичай живуть неподалік і трапляються на шляху вранці, на початку «рівня»; а бувають жахливі потвори: сліпі баби, що куняють на варті біля «печатки», та зайняті вічним бенкетуванням овірівські відьми з мертвотними кінцівками. Ближче до фіналу виринають і «скелети в шафі» – тож найменших сумнівів щодо потойбічного походження всієї цієї машинерії не залишається. І коли, нарешті, герой дістається прикордонного контролю в Борисполі, ми вже певні того, що це своєрідний Калинів міст, межа між тим і цим світом. «Тим світом» і царством мертвих у вбивчому квесті стає Київ 90-х. Либонь, є сенс нагадати, що в найвідомішому Дібровиному романі – «Бурдику» – після смерти головного персонажа оповідач теж блукав у «потойбіччі», але тоді це була Америка.

Здається, все-таки, ефект часової віддалености змушує нас сьогодні сприймати ці сюжети з київських 90-х як ігрові та музейні: ми поспішили «витіснити» це з пам’яті, забути як страшний сон. Але ті, кому довелося проходити ці бюрократичні лабіринти п’ятнадцять років тому, читають «Паспорт» не як ігровий сценарій, а як болюче нагадування: все саме так і було, і сакраментальна межа між сном і дійсністю насправді умовна і ледь помітна.

Ще складніше влаштовано межу між автором і так званим «авторським персонажем». Немудрящий силогізм: герой = перекладач, автор = перекладач, герой = автор, – тут не спрацьовує. «Автобіографічність» оманлива – читач, знайомий із Дібровиними «обставинами», дуже скоро розуміє, що сумні ці обставини найчастіше «передано» не суб’єктові, а об’єктові. Справжній автор відсторонює себе напівмеханічним монологом спостерігача, він – отой японець, який рвучко покидає уявне місце дії на перших же сторінках книжки, символічно залишаючи оповідачеві меблі, домашній скарб і отой страшний досвід, що його сам оповідач – простакуватий «філософ» – не ладний ані зрозуміти, ані адекватно перекласти. Прийом вочевидь набоковський, але, здається, це одинокий випадок, коли Діброва текстуально нагадує Набокова, а його герой – професора Пніна. Зазвичай тут буде більше відмінностей. Перегуків украй мало, і взагалі західна людина Діброва дуже трудно римується з західною, та й російською традицією «еміґрантської літератури».

Можна довго розводитися про досвід еміґрації та діяспори, про існування між двох культур, про літературну двомовність, зрештою, але, здається, це погано працює у випадку з Дібровою. І якщо шукати в цьому полі якісь ключові імена, здатні щось пояснити або розширити простір цих окремо взятих текстів, то можна дещо невпевнено згадати Йонеско, але затим лише, щоби пояснити прийом. Зрештою, коли вже мова про переклад та існування в міжкультурному просторі, згадаймо, що Діброва починав писати російською, потім свідомо «запустив у собіукраїнського письменника», – сенс формули з недавнього інтерв’ю «ЛітАкцентові» не в тому, що він «запустив» щось усередину себе, а навпаки, відкрив якийсь рух – назовні, дав поштовх чомусь, що працює на вихід, а не на вхід. І враз з’ясувалося, що відтепер він мусить «тягнути за собою всі “українські вагони” – стиль, образність, певна політична позиція, емоційна насиченість». І, здається, головна інтриґа цієї книжки (як і інших Дібровиних книжок, але саме цієї – тим очевидніше, що справжній прийом тут персоніфікований) у відчайдушній спробі вирватися з колії, піти від інерції умовного «Тютюнника» і, витягнувши з «українського вагона» неминучий натуралізм із його прямотою і довірчістю, з граничною близькістю, щоб не сказати – відсутністю дистанції між предметом і жестом, дистанцію цю, в кінцевому рахунку, вибудувати.

Дібровина проза останніх років здається простою, занадто простою. За її оманливою простотою і навмисною відсутністю прийому заховано абсурд іншого рівня: логіку поганого сну, безглуздя й безсенсовість самого життя. За великим рахунком, перед нами хитромудра риторична конструкція, де більшість реплік існують у якійсь нелінійній геометрії: вони ніколи не перетинаються, вони в принципі різноспрямовані. Тільки здається, що ці люди говорять однією мовою. Але насправді вони завжди потребують перекладача. От тільки перекладач не завжди справляється.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Квітень 2018
Візуальний супровід тексту забезпечують світлини Валерія Мілосердова – фотографа, який здобув...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...

Розділи рецензій