Микола Рябчук, Марко Павлишин, Кетрин Ванер... . Canadian-American Slavic Studies

Листопад 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
115 переглядів

Vol. 44, № 1–2
2010.

У цьому числі північноамериканського славістичного часопису його випусковий редактор Сергій Єкельчик, який був співорганізатором проведеної в березні 2008 року у Британській Колумбії наукової конференції, присвяченої українській культурі у посткомуністичну добу, зібрав доповіді учасників, долучивши до них тематично близькі статті інших дослідників із різних країн і з різних наукових галузей, – і в такий спосіб утілив свою візію глобалізованих і міждисциплінарних українських студій.

Микола Рябчук у статті, яка відкриває випуск, показує ефективність постколоніяльного підходу для вивчення російсько-українських культурних, і не тільки, взаємин. Тему продовжує Марко Павлишин дослідженням еволюції поглядів Івана Дзюби на українську культуру; австралійський науковець демонструє єдність національних і загальнолюдських цінностей у Дзюбиній системі ідей.

Кетрин Ванер, однак, ілюструє проблематичність націоцентричного підходу до сучасної української культури своєю студією еміґрації з України до США євреїв і протестантів – обидві ці групи, зазначає американська дослідниця, не вважають українську ідентичність для себе важливою, не відчувають жодної потреби інтеґруватися в життя української діяспори і взагалі уникають організацій, заснованих на етнічному принципі.

Традиційна патріотична ідеологія не перемогла і в самій Україні після початку посткомуністичного транзиту, одним із проявів чого, на думку Мирослава Шкандрія, стала сучасна українська література, і зокрема творчість бубабістів, з її висміюванням всякого канону. Марія Ревакович пише про сильний реґіональний – і якоюсь мірою надетнічний – елемент у сучасній українській прозі, який, утім, зовсім не свідчить про сепаратизм, а радше про розуміння і використання авторами всього багатства культурної мозаїки нашої країни (україномовну версію її статті «Критика» друкувала під назвою «Географія має значення» у ч. 3–4 за 2009 рік). Віталій Чернецький показує, що українські літератори виходять за межі національного наративу також і через пряме залучення світової культурної спадщини – і тим самим, за іронією долі, втілюють мрії патріотичних критиків про українську культуру як рівноправну учасницю світових процесів.

Наталя Кононенко звертає увагу читача на існування низового рівня народної культури, а саме звичаїв та фольклору, що побутували (і якоюсь мірою ще побутують) серед старшого віку селянок, котрі в умовах радянської антирелігійної політики були часто єдиними продовжувачками православної традиції. Цікаво, що відродження церковної організації у 1990-х роках ці жінки сприйняли зі змішаними почуттями, бо новоприбулі до сіл священики були схильні засуджувати їхні неортодоксальні практики, але самі при цьому не завжди були моральним зразком для парафіян. Олександра Грицак пише про розвиток жіночого руху у трьох східнослов’янських країнах і доходить оптимістичного (і, як тепер виглядає, поспішного) висновку, що демократичніший політичний режим України та орієнтація чималої частини її еліти на евроінтеґрацію створили саме в нашій країні з-поміж цих трьох найсприятливіші умови для боротьби за ґендерну рівність – і то всупереч патріярхатній риториці тієї еліти. Марина Романець аналізує поширення в сучасній Україні «політичної порнографії» – дослідниця застосовує до цієї проблеми постколоніяльний підхід, корисність якого для українських студій доводить Микола Рябчук.

Лада Біланюк, розглядаючи мовну практику двомовних телешоу в Україні, стверджує, що вони проходять в атмосфері домінування російської за одночасної неодмінної присутности української – зокрема, як маркера національної належности тієї чи іншої програми.

Основна частина числа завершується статтею Сергія Єкельчика про феномен Вєрки Сердючки, котрий, на думку українсько-канадського дослідника, проблематизував саму українську ідентичність і тим самим став надзвичайно цікавим об’єктом дослідження меж сучасної української культури (його стаття в україномовній версії «Що українського в українській поп-культурі?» також знайома читачам «Критики» – див. ч. 3–4 за 2011 рік).

Число закінчується низкою якісних рецензій, переважно на книжки з історії ранньомодерної та модерної Росії та її культури.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій