Сашко Ушкалов. БЖД

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
453 переглядів

Київ: Факт, 2007.

Знаю, що про цю книжку писатимуть рецензенти. Яскравий молодіжний роман; зворушлива проза харківського велосипедиста-дальнобійника; життєва філософія покоління-2000; дотепна іронія; мова, позбавлена внутрішного цензурування... Щось таке. Та хоча роман «БЖД» написано талановитою рукою, у мене після читання виникає відчуття: я не хочу говорити про книжки, які мене ранять. Мені не хочеться, щоб література спліталась із текстів, над якими гордо майорітиме гасло: «Увага! Ненормативна лексика!». Я не хочу книжки, автор якої на обкладинці показує десь у небо фак – а за плечі його обіймає красива – справді красива – дівчинка.

Це не сплеск емоцій. Це справді достатньо глибоко відчуте: «не хочу». Не хочу цих усіх посторінкових ремарок «ой, бля...», не хочу піднесення цього тексту до ступеня «філософії життя покоління-2000», бо все це не нове під сонцем, і шкода, якщо химерній конструкції «покоління-2000» залишається тільки така «філософія»... Філософія якогось нібито-лузерства, ніби-самотности, ніби-розпачу: «ніби» – бо автор їх тільки заторкує, а єдине, що прописує до кінця, – це мовну канву, і вона відштовхує... Лузерство, самотність і розпач уже ставали в українській прозі центральними темами; найперше – і донині найдосконаліше – їх вдалося прописати Жаданові, з чийого досвіду письма Ушкалов чимало перейняв. З усієї Жаданової прози «БЖД» найбільше перегукується із «Депеш модом», от тільки Жаданові тексти написані з тим внутрішнім надривом, якого не повторити жодному авторові і який бодай пояснює, чому якоїсь миті Жаданові бракує інших – крім ненормативних – слів. І водночас – парадоксально – він говорить зі справді подиву гідною делікатністю, коли йдеться про приватність. Має інший досвід, чи іншу відповідальність письма, чи іншу його гідність?

Дивна річ: за великого бажання можна полюбити будь-який текст. «БЖД» до цього теж надається, бо ж – повторю: його автор справді талановитий і знає, що таке письменницький синтаксис. Хтось заслухається Ушкалова і не просто сприйме – прийме – всі ці історії про засрані ландшафти, якими переміщуються персонажі, оповідки про кришнаїта Яцика (що – було й таке – злягався з псами), дівчинку-лоліту Сабріну, гуртожитські «розборки» й викладачів-бежедешників, увесь цей стьоб, весь цей «шум і шал», увесь цей секс на надувних матрацах і всі супровідні ефекти й навіть повірить, що те все, чого шукають герої книжки, – це і є, як стверджує анотація, «жити по-справжньому», а не виживати... Розумію, про що авторові йдеться, коли він говорить ці слова, але його письменницька пропозиція ще не дає сповна повірити в його арґументи. У чому ця «справжність» і в чому її сміливість? Чи не єдино в цій «мовній відвазі»? Зрештою, де починається «розрекламоване» тут жити?

«Що тебе не вб’є, зробить тебе сильнішим», – писав Ніцше. Може, це й правда. Але хочу сильнішати іншими книжками.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...
Мар'яна Рубчак ・ Лютий 2017
Роман Богдана Бойчука багатий на поетичні образи. Він водночас надзвичайно чуттєвий (секс у ньому є...

Розділи рецензій