Катерина Єремєєва. Бити сатирою: журнал «Перець» в соціокультурному середовищі Радянської України

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
396 переглядів

Харків: Раритети України, 2018.

Чим був журнал «Перець» – провладною спробою задати відповідний тон настроям населення УРСР чи намаганням гострим пером сатири вказати на помилки управління на місцях? І яке місце посідало видання в повсякденних комунікативних практиках? Це головні запитання, на які прагне відповісти харківська дослідниця Катерина Єремєєва.

В основі монографії – дисертація, тому книжка має структуру кваліфікаційної роботи. Як джерельну базу, окрім журналу «Перець», використано архівні документи, усноісторичні інтерв’ю, анекдоти. Також у першому розділі приділено увагу виокремленню офіційного (провладного) та неофіційного (приватного) гумористичного дискурсів. Методологічно дослідження є міждисциплінарним, використано напрацювання не лише історичної науки, а й психології, соціології, філософії, імаґології. Головною дослідницькою інновацією є застосування методів цифрової історії, а саме програм MAXQDA під час контент-аналізу текстів та зображень.

Переходячи до розгляду журналу «Перець», авторка враховує, як взаємодіяли влада і редколеґія журналу в 1941–1991 роках. Під час Другої світової війни це сатиричне видання відігравало мобілізаційну роль, а в повоєнний період влада намагалася менторськими методами вказувати важливість певних публікацій. Керівництво журналу шукало золоту середину між повчальністю і гумористичністю текстів, обстоювало вагомість «Перця» на рівні з усесоюзним «Крокодилом». У 1970-х роках «Перець» став найтиражованішим гумористичним журналом республіканського рівня. Суспільно-політичні теми не втрачали актуальности впродовж усього радянського періоду, завдяки чому в публічному дискурсі було леґалізовано політичний гумор та сатиру. До постійного партійно-ідеологічного контролю додавалася ієрархічність публікацій: перший рівень – канонічні ідеологічні тексти марксизму-лєнінізму, другий – постанови компартії, циркуляри Головліту, третій – редакційні публікації, четвертий – особиста творчість гумористів та художників.

Попри те, що текстовий складник у виданні переважав над візуальним, редколеґія намагалася перетворити потрібний владі «гумор-зброю» на «гумор-розвагу». Перші сторінки видання всотували ті ідеологічні смисли, які компартія прагнула нав’язати решті громадян. Їх історикиня класифікує так: тематика із позитивною конотацією, тематика із неґативною конотацією, зовнішньополітична тематика, гумор без соціяльно-політичного спрямування, боротьба з неґативними явищами (алкоголізм, хуліганство, бюрократизм, забруднення довкілля).

Авторка виокремлює адресатів і адресантів у журналі «Перець», застосовуючи не лише дихотомії «громадяни–влада», «громадяни–громадяни», «влада–влада» на додачу до опозиції за кордоном. Часто адресатами були партійні керівники місцевого рівня разом із бюрократами, зовнішніми ворогами, а адресантами – радянські громадяни. Журнал вказував на неґативні явища на місцях і в період «відлиги» та «застою» не протиставляв владу громадянам – це відбулося вже в роки перебудови. Важливою тенденцією 1960–1980-х років було зростання уваги до тем споживання і побуту. Українськість було позначено певними формальними етнічними маркерами, але на ній не часто акцентувалося. Зовнішніх ворогів здебільшого уособлювали німці, до яких згодом було додано американців, на чиїй службі перебували «українські буржуазні націоналісти», але траплялося й віддзеркалення стереотипів щодо євреїв.

Прикінцева частина монографії оповідає про місце часопису в повсякденних комунікаціях, як його поширювали, який вплив мали анекдоти й журнальний гумор. Тематика більшости анекдотів (продовольча проблема, неможливість придбати власний автомобіль) не збігалася з маґістральною тематикою видання.

Книжка містить аналітичні таблиці про розподіл тем, а також репрезентативні карикатури. Попри певні стилістичні огріхи, видання заслуговує на детальне вивчення, бо є першим в Україні комплексним дослідженням про функціонування гумористичної преси в УРСР. Концепція аналізу, яку розробила Єремєєва, дає змогу розширити контекст і проаналізувати місце українських видань не лише в СРСР, а й у всьому соціялістичному таборі як одне з головних знарядь «холодної війни».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Жовтень 2017
В Україні упродовж тривалого часу не існувало видання бібліофільського напрямку, аналогічного до...
Олег Коцарев ・ Травень 2016
До книжки увійшли твори Дмитра Бузька, Ґео Шкурупія, Юрія Смолича, Юрія Шовкопляса (цього автора,...

Розділи рецензій