Катерина Калитко. Бунар

Квітень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
316 переглядів

Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.

«Бунар» – це не просто добірка нових віршів, а й сконструйований сюжет. Поезії поєднано в цикли під окремою назвою; кожен із них існує ніби й самостійно, але вдумливий читач (певен, саме на такого й розраховує авторка) має змогу поєднати їх в окремий сюжет. Банальна сентенція, що слова існують для того, аби приховати думки, справджується в поезіях Катерини Калитко. Помережані добірно дібраними метафорами, вірші містять загадку, яку кожен із читачів має змогу самостійно розгадати.

Нобелівський лавреат Томас Стернз Еліот свого часу стверджував, що завдання справдешнього поета – казати правду про свою епоху, свідчити, уміло й фахово послуговуючись мовою. Свідчення Калитко – густі, ніби кров. Вони вміщують одночасний опис зовнішнього і внутрішнього, свідомого і позасвідомого. Кожен вірш – це розкрита рана й відкритий нерв оголеного ліричного героя. Водночас осердям естетики Ренесансу, що, мабуть, уперше помітив та експлікував у своїх «Пробax» Мішель Монтень, є плинність і мінливість людини, її поглядів і поведінки залежно від обставин та інших суб’єктивних чинників. Погляд на речі змінний залежно від кута зору, з якого ми споглядаємо щось. Перший цикл (розділ) поетичної збірки названо «Слова, які ми вивчили першими». Уже тут авторка застерігає, що ці тексти – своєрідний реєстр; філософські поетичні етюди фіксують мінливий настрій мисткині: «Доки ми живі, усе змінне і тлінне <…> Все ще дуже зміниться».

Назавжди залишається лише міцно вмонтована в хребет любов: «Я лишаю тебе навіки. Лишаю тебе собі». Натуралізм і анатомізм є невіддільними рисами творчого стилю Калитко. Натуралізм полягає, щоправда, не лише в «тілесності» («улюблена книга – розкрите тіло твоє»), а й у повсякчаснoму ствердженні належности людини до природи. Це досягнено художніми засобами та ритмікою і проілюстровано роботами Ілони Сільваші. Людина-дерево вкорінена в землю: взимку «вдихає кожною брунькою сніг на рану», навесні – «проростає», чекає дощу; восени у неї «у горлі листя шумить». Сакральна піднесеність («бог зимує в ріці»; «холодом пахне синя глина») вказує на позавимірний хронотоп, нефізичний часопростір, зміни якого ліричний герой оприявнює болем або щастям утоми, що приходить наприкінці. Сама Калитко говорить про свою поетику так: «Мій підхід – переплавлення актуального переживання в універсальне, інколи навіть вивільнення з географії і хронології, кристалізація архетипного і міфологічного».

Кожен вірш Калитко – кавалок нестерпного болю пораненого на війні героя. Вона оспівує цю жорстоку, але невідворотну війну, що охопила світ (у якому подзвін, як влучно зазначав Джон Дон, – за кожним із нас), – найдовшу й найвеличнішу з усіх. Війну на смерть і життя, тіло та вічну душу. Найочевидніше це підкреслено в останньому циклі добірки («Слова, які ми останніми забуваємо»). А між словами, які вчимо першими, і тими, що забуваємо останніми, – все життя. Таке хилитке; лінійне, бо прямує від точки до точки, але й циклічне: сніг, уражений проліском, неодмінно помирає.

Вірші Калитко не мають чіткої жанрової прив’язки: пейзажну лірику поєднано з інтимною, філософською. Авторці «затісна» класична силабо-тоніка – уся її поетична, прозова творчість, і ця збірка зокрема, є експериментом. Іноді подибуємо звичні строфи, інколи замість них – текст пограничної між прозою і поезією форми. Подеколи відсутність акцентуації, пунктуації, навантаження символікою та образність поезії ставить читача у глухий кут. За поезією завжди стоїть авторка, і відстороненому споглядачеві неможливо вповні розгадати її. Тут авторка – ще й перекладачка цілої ґенерації сучасних авторів Боснії та Герцеґовини. Проте, здається, найважливішим для індивідуального досвіду кожного з нас є сам шлях пізнання. Імовірно, у текстах є численні алюзії, вкраплення мотивів, тематики й традиційної символіки екзотичної для нас балканської літератури, які пересічному читачеві надважко зчитувати і сприймати позаконтекстуально. Попри це, вглибаючи у вірші збірки «Бунар», потрапляєш у стан глибокої медитації, із якого довго не хочеться виходити.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Березень 2019
Художні твори й есеї, мемуари і публіцистика, історичні та мистецтвознавчі статті у 27‑му числі «...
Олег Коцарев ・ Лютий 2018
«Кур’єр Кривбасу» за січень–березень 2017 року розпочинається строкатим прозовим блоком. «...

Розділи рецензій