Johannes Remy. Brothers or Enemies: The Ukrainian National Movement and Russia from the 1840s to the 1870s

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
260 переглядів

Toronto: University Press of Toronto, 2016.

Нова книжка Йоганеса Ремі «Брати чи вороги: Український національний рух та Росія у 1840–1870-х роках» сьогодні є найповнішою англомовною аналітичною працею з історії становлення у ХІХ столітті української нації у складі Російської імперії. Водночас це найцікавіша і найвичерпніша монографія на цю тему з-поміж усіх праць, що виходили протягом минулого десятиліття будь-якою мовою. Саме тому книжка мусить стати обов’язковою позицією у списках літератури до університетських курсів історії; ця розвідка також буде корисна всім, хто хоче зрозуміти перипетії української історії, що передували подіям ХХ століття. Окремої уваги заслуговує те, що монографія «Брати чи вороги» наближає до сучасників постаті діячів національного руху і їхній погляд на Росію та росіян. Ремі реабілітує десятки забутих персоналій, які виборювали Україну і зробили безумовний внесок у націєтворення.

Найвпливовішою академічною монографією з історії українського націєтворення ХІХ століття, що побачила світ протягом двох минулих десятиліть, можна вважати працю Алєксєя Міллєра «“Українське питання” у політиці влади та російській громадській думці» (СПб.: Алетейя, 2000; англійською опубліковано 2003 року). Ремі ґрунтовно вивчив Міллєрову працю, проте в багатьох випадках не погоджується з автором. На думку Міллєра, націєтворчі проєкти є складним феноменом, і їх слід вивчати в контексті інших ідей, що взаємодіяли й конкурували між собою. Історик уважає, що в ХІХ столітті поборники національної ідеї стикалися з опором тих, хто був прихильником «триєдиної» Росії (серед них було чимало етнічних українців), тож, з огляду на полеміку, слід враховувати декларації та досягнення обох сторін. Та попри те, що дослідник намагається подати неупереджений академічний погляд на питання, неможливо позбутися відчуття, що насправді він має сентимент до російських ліберальних консерваторів (міністра освіти Алєксандра Ґоловніна чи київського генерал-ґубернатора князя Алєксандра Дондукова-Корсакова), які були проти грубої заборони друку українською мовою, бо вважали, що це порушує структуру триєдиної російської нації. Міллєр використовує українське націєтворення як оптичний прилад, крізь який розглядає становище та функціонування Росії як держави-мперії, а також російської громадської думки. У такий справді новий і прозорливий спосіб він пропонує поштовхнути до вивчення російського націєтворення як такого, що його здійснюють державні діячі та окремі інтелектуали. Український аспект його оповіді значно тьмяніший, і не дивно: адже монографію Міллєра й не було задумано як книжку про український національний рух. Як історик, що отримує імперські дивіденди, він використовує цю тему лише для того, щоб висвітлити головні аспекти становлення російської нації. Відповідно, він доходить висновку, що український націєтворчий проєкт мав успіх не так завдяки зусиллям українських діячів, як через брак ресурсів, нехлюйство і пасивність російської держави.

Йоганес Ремі пропонує іншу картину і порушує два дотичні питання. По-перше, він аналізує, як прихильники української національної ідеї сприймали російську націю, її ставлення до української нації та місце, яке українська нація посідала в Російській імперії. По-друге, історик розглядає державну політику щодо українського національного руху в 1840–1870 роках, і саме тут Ремі найбільше дискутує з Міллєром. Показово, що Міллєр наголошує, що своїм циркуляром Валуєв мав на меті запропонувати тимчасовий розв’язок, натомість фінський дослідник наполягає, що наміри міністра не були щирі: він лише хотів запровадити заборону меншим коштом, уникаючи конфронтації з деякими посадовцями вищої ланки, які могли виступити проти.

Ремі певною мірою розвиває далі арґументацію Міллєра, який стверджує, що визначальним чинником російської політики стосовно українського національного руху була неузгодженість всередині імперської бюрократії. Особливо вагомим у дослідженні Ремі є й те, що він наполягає на ролі місцевих діячів — цензорів та державних службовців — як тих, що протистояли законодавцям Санкт-Петербурґа. Скажімо, на початку 1860‑х років проукраїнським діячам у Полтаві жилося значно складніше, ніж їхнім київським колеґам, оскільки запроваджене законодавство радикально відрізнялося. Також дуже цінно, що, попри те, що Ремі показує імперських державних діячів значно менш доброзичливими, ніж у Міллєра, він не дозволяє собі демонізувати їх. Наприклад, йому вдається говорити про Валуєвський циркуляр, не цитуючи найодіознішої фрази про неприйнятність окремішньої малоросійської мови (горезвісне «не было, нет и быть не может»). До цієї цитати часто звертаються, коли хочуть наголосити позірний зв’язок між сучасним російським націоналізмом і його зазіхання на українську незалежність, з одного боку, й імперською політикою 1860-х років — із другого. Насправді ж, як показує Ремі, Валуєв не був зашкарублим консерватором, ані тим паче реакціонером (скажімо, він був прихильником послаблення цензури). Його ворожість до української мови було зумовлено не стільки тим, що був палким російським націоналістом, як тим, що був зверхнім як представник еліти і мав відразу до популізму демократів. Саме тому міністр був схильний радше до культивування «леґалізованих» і «визнаних» мовних стандартів, якими вважалися польська чи німецька мови, але не погоджувався на простолюдний їдиш чи українську.

Однак чи не найбільше досягнення фінського історика в тому, що він реабілітує українських діячів — поборників національної ідеї, висвітлюючи внесок і погляди кожного у цілісному й переконливому наративі й тим самим висуваючи менш відомих персонажів на передній план. У цьому він також разюче контрастує із Алєксєєм Міллєром: на відміну від російського історика, який не раз цитує особистий щоденник Валуєва, Ремі звертається до листування українських діячів, що його вилучили жандарми. Отже, англомовний читач нарешті матиме змогу почитати історію становлення української нації ХІХ століття, не позбавлену плоті і крові й не переобтяжену імперською риторикою.

Йоганес Ремі доклав неабиякого труду, використавши не лише документи з українських і російських архівів, а й маловідомі поетичні твори, історичні есеї, романи, оповідання та інші тексти, що їх написали захисники української ідеї в ХІХ столітті. Саме ці живі деталі щедро проілюстрували книжку, завдяки чому читач цілковито поринає в надзвичайну атмосферу доби. Приміром, перше слово, яким розпочиналась абетка для дітей Олександра Строніна, було «воля», а в підручнику з математики Олександра Кониського було завдання визначити відстань від Києва до Запорозької Січі. Так само слід відзначити, з якою повагою Ремі ставиться до подробиць трагічної спроби Андрія Красовського підняти на повстання солдатів у Києві в червні 1862 року. Адже це був далеко не другорядний епізод, після якого вжито адміністративних заходів, що, своєю чергою, сприяли появі Валуєвського циркуляру, проте в усіх попередніх студіях подію згадували лише принагідно. Красовський був підполковником у відставці, який, цілком можливо, страждав на манію величі, що аж ніяк не зменшує героїзму його вчинку та його відданости українській справі. (Від 1862 року він перебував під слідством, зокрема за те, що з’являвся в публічних місцях у «малоросійському» національному строї, і так само він був убраний, коли його заарештували.) Проте необачний вчинок Красовського, безумовно, був типовий, і герой опинився поміж багатьох забутих персоналій, які посвячували свій час, зусилля і до того ж ризикували життям і завдяки яким український національний рух не згасав.

Увага Ремі до діячів українського національного руху не лише відновлює історичну справедливість: підхід фінського історика дає змогу побачити справжні чинники, що формували український народ, і уявити цілісну картину. Автор монографії унаочнює те, що вже в 1860-х роках (а насправді вже в 1840-х) українські націоналісти не були наївними збирачами малоросійської старовини чи прихильниками популістської ідеї федеральної єдиної Росії — вони були націоналістами sensu stricto, цілком свідомі того, що йдуть проти влади. Насправді лише пізніше, починаючи від 1870-х років, ідея єдиної російської нації потроху набувала популярности серед них, проте до 1863 року більшість українських діячів абсолютно недвозначно підтримувала ідею України як окремої держави, наголошуючи на тому, що росіяни і українці — це два окремі народи. Ба більше, вони культивували й поширювали неґативні стереотипи й упередження щодо росіян. Жваво обговорювалося питання незалежности і можливого силового спротиву імперській владі, хоч ці варіянти підтримували далеко не всі. Дехто навіть вів перемовини з польськими повстанцями, попри те, що загалом поляків в Україні сприймали як ворогів. Зрештою, наприкінці 1850-х — на початку 1860-х років українські активісти доволі успішно пропаґували свої ідеї через десятки тисяч друкованих і рукописних видань: це були просвітницькі матеріяли, підручники, поетичні твори, маніфести, публіцистика та мала проза.

Попри те, що Йоганес Ремі декларує цілковиту прихильність до теорій націоналізму та націєтворення, що ввійшли в моду у 1980-х роках, він працює на їх полі значно витонченіше. Історик не торкається питань методології, проте обізнаний читач може помітити, що він добре засвоїв тенденції, які панували в інтелектуальних колах у 2010-х роках, тож його аналітика не підпала під вплив догматичної телеології теорії модернізації. Ремі зосереджується на тому, щоб реконструювати політичну полеміку, в якій брали участь окремі персоналії; дослідник не має наперед визначеної візії формування нації, згідно з якою з кожним етносом мають відбутися певні трансформації, після яких він стане «зрілим» народом. Хоч він про це не говорить, та в його версії кожна нація (російська, українська чи будь-яка інша) є радше відкритим проєктом і полем для постійної боротьби політичних сил, у якій кожна сторона намагається завоювати прихильність суспільства. Ремі також звертає увагу на критичне значення ґендерних символів у текстах, що змальовують український і російський народи як самостійні (як у романі Свидницького «Люборацькі»).

У монографії Йоганес Ремі не торкається всіх питань історії українського націєтворення 1840–1870-х років; не розглядає він і політичних традицій нової історії (носіями яких були землевласники козацького походження). Сергій Плохій, висвітлюючи цю тему в книжці «Козацький міт», показує, що вона є дуже складною, важливою і потребує подальшого вивчення. Однак ми не можемо звинувачувати автора за вибір тематики, як і за те, що обмежився зробленим, надто коли результат більш ніж задовільний. Безперечно, монографія «Брати чи вороги» буде незамінною для всіх істориків, які вивчають становлення української нації в ХІХ столітті. Вона також буде знахідкою для тих, хто поза академічними колами цікавиться українським минулим і бажає вийти поза рамки стандартної бібліотеки та поза сходознавчі кліше.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій