Джон Пантелеймон Мануссакис. Бог после метафизики. Богословская эстетика

Липень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
232 переглядів

Переклад Дарії Морозової
Київ: Дух і Літера, 2014.

Першу частину назви книжки можна перефразувати запитанням: як можна мислити Бога після метафізики? Однак тут не йдеться про антиметафізичне налаштування сучасної постмодерної філософії. «Після» Манусакіс використовує у значеннях логічної та хронологічної послідовности (post), слідування (secundum) і переслідування, вимоги, претензії (petitio). Ідеться про спробу звільнити Бога від нав’язаної Йому метафізики трансцендентности, а відтак навчитися розпізнавати образи Його дотичности до нашої іманентности. Іншими словами, авторів задум пов’язано з актуалізацією особистісного, а не концептуального мислення про Бога.

Саме тому Манусакіс звертається до сфери богословської естетики. Але в сенсі не естетики як науки про прекрасне, а первинного грецького змісту дієслова айстаномай — сприймати за посередництвом чуттів. Богословську естетику в праці визначено як відхід від концептів, сформованих розумінням, як переміщення наших стосунків із Богом у сферу чуттєвого сприйняття. Манусакіс проводить дослідження на основі феноменології та герменевтики. Аналізовані тут ключові структури (зір, слух і дотик) функціонують як горизонти, в яких феномен Бога дається відповідно до інтенцій та інтуїцій як дій свідомости. Водночас герменевтика доповнює феноменологічний підхід, оскільки Манусакіс постійно звертається до Святого Письма, трактуючи його як текст, що в православній традиції, до якої належить автор, формує поняття та ідею Бога.

У книжці знаходимо відсилання до алегоричних полотен Яна Бройґеля Старшого «Зір», «Слух», «Дотик». Ці картини є своєрідними загадками, ключ до яких сховано в них самих. Загадку першої картини, як стверджує Манусакіс, можна вирішити за допомогою анагогії, другої — завдяки конотаціям і типологіям, а третю алегорію організовано за законами потрійної антитези. Інтерпретація цих алегорій є прелюдією до трьох основних частин книжки.

Частина «Зір» ставить питання про можливість осягнути Бога за допомогою чуттів. Проблема полягає у своєрідній напрузі, яка виникає через те, що досвід Бога можливий лише у випадку, якщо Його буде осягнуто нашими чуттями. Однак феномен, який відчувається чуттями і опиняється у владі нашого розуму, уже є не Богом, а ідолом. Між цими двома полюсами автор знаходить третій шлях, який веде нас до ікони невидимого Бога. Йдеться про споглядання Бога, що не об’єктивізує, а дозволяє Йому дарувати Себе. Людина постає тут як просопон, істота, співвіднесена з іншим. Її характеристиками є топос (специфічність особистости, її особливе місце у світі) і тропос (пов’язаність, співвіднесеність з іншими). Людина здійснює постійну подорож до світу за межами її самої, що творить точку відліку для феноменології Бога. Її «зір» схоплює також «видимість неявного» (ексайфнес), тінь вічности. У цій частині окреслено три перехрещення, що проявляються в межах феноменології Бога, доповнюючи одне одного — метафізичне, екзистенційне та естетичне.

У частині «Слух» на основі відсилання до філософії мови (зокрема, Вітґенштайна і Дерида), «лінґвістичного повороту» в ХХ столітті Манусакіс шукає шлях подолання двох альтернатив, що стосуються мови про Бога: зведення Бога до іманентности (катафатичний шлях) або вигнання Бога в трансцендентність мовчання (апофатичний шлях). Автор знаходить цей шлях у гімнах, завдяки яким Бог наближається до нас. Мова гімну — це єдина мова, яка дає можливість осягнути Бога, тому навіть богослов’я слід розуміти як «мову хвали Бога» (славослов’я). Під час співу гімнів постає новий суб’єкт мови.

Останню частину, «Дотик», Манусакіс розпочинає міркуваннями над словами Еліяса Канеті, який стверджував, що понад усе людина боїться дотику невідомого. Цей страх породжено порушенням меж особи, що загрожує її суб’єктивності. Перші соціокультурні досвіди дотику пов’язано з рукою. Приручення руки породило ласку, що Манусакіс визначає як постійне знищення дистанції між мною та Іншим. Другим дотиком є поцілунок. Автор зауважує, що поцілунок ніколи не тематизувався в історії філософії, оскільки в ньому немає нічого «філософського». Водночас спроба осмислення поцілунку перетворює його на «символ» поєднання двох фраґментів роз’єднаної філософії: онтологічного та епістемологічного. Завершуються роздуми про дотик відсиланням до євангельської історії про зцілення кровоточивої жінки. Цей фраґмент подає своєрідне застереження від дотику, що хоче затримати воскресле тіло Христа.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Червень 2017
Релігійну антропологію автор визначає як особливу дисципліну, яку не можна повністю ототожнити ані...
Дмитро Шевчук ・ Червень 2017
Твір Данте, переконує Нембрині, не варто сприймати як розповідь про потойбічний світ. Це книжка про...

Розділи рецензій