Яцек Гуго-Бадер. Біла гарячка

Травень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
261 переглядів

Переклад з польської Остапа Сливинського
Київ: Темпора, 2012.

Добре розумію, що книжка Гуґо-Бадера «Біла гарячка» – це журналістика, нариси, інтерв’ю, проте вперто напрошується інше означення. Не можу і не бажаю назвати її інакше, ніж романом. Так мало би виглядати романне структурування дійсности, романне сприйняття та романний спосіб мислення у журналістиці. Так мав би трансформуватися роман, коли усвідомлюєш, що життя оприсутнює те, перед чим найбільша і найшаленіша вигадка блякне, тьмяніє і поступово втрачає щонайменшу силу впливу. І якщо це і справді роман, то такий, у якому запам’ятовуються майже всі до одного персонажі, коли не можеш приписати історію одного комусь іншому. Бо Гуґо-Бадер залишає кожному з них саме ту персональність, котра і змушує запам’ятовувати кожного. Справа не в іменах, не в історіях і навіть не у фактах (а книжку Гуґо-Бадера часом зараховують якраз до «літератури факту»). Справа – у доступі до дійсности.

«Репортаж із XXI століття», витвір радянських журналістів 1957 року, шматки із якого короткими врізками цитує Гуґо-Бадер, якраз і демонструє крайню точку вигадки – міксу ідеологічного та прогностичного тіста. Самі ці неймовірні цитати (просто ступор викликає усвідомлення того, що це колись вважалося таки журналістикою) наприкінці нарисів поляка, котрий мандрує задвірками колишньої радянської імперії і водночас сьогоднішньої північносусідської імперії як інерціяльної тяглости або постколоніяльним простором Криму, Молдови, Придністров’я, майже не викликають усмішки. Ці цитати півстолітньої давности є свідченням можливостей вигадки на службі в ідеології, котра мала би спонукати сподіватися кращого життя, а насправді – руйнує екзистенціяльний простір надії як такої. Спосіб протиставлення їх тому, про що йдеться у нарисах «Білої гарячки», начебто є простим ходом, але він якраз і вражає простотою.

Тривання епохи колоніяльного – зомбіяльне тривання. Журналістський роман Гуґо-Бадера – це роман, де зомбі можуть вигулькнути з-за рогу. Найбільше вражають навіть не нариси про тих, хто опинився на узбіччі суспільних маґістралей (бомжів, ВІЛ-інфікованих або тих, хто самохіть став у жорстку опозицію до офіційної організації суспільства), бо не вони є такими зомбі, а нариси, де йдеться про Придністров’я, продаж органів мешканцями Молдови, про Ялту – там зомбіяльний контекст постколоніяльного, ці пости колоніяльного створюють неймовірний контекст для життєвих історій. Читаючи короткі або розгорнуті діялоги автора із десятками персонажів, одразу починаєш розуміти, що інколи найупослідженіші не мають на собі ані натяку на зомбіяльність, чого не скажеш про інших – самовпевнених носіїв посад і статусів. Але це і не вони самі є носіями зомбіяльного тривання імперії. Вони ніби перебувають у тіні і ця тінь налипає на них. І того, хто відкидає тінь, ми не бачимо, не чуємо. Ми лише відчуваємо його присутність.

Ніби велетенські і важкі тіні слідують за кожним. І вони слідували за машиною Гуґо-Бадера. Вони супроводжують людей – у Сибіру, у Туві, на Байкалі, і… в Донецьку, Ялті. Цей супровід тяжкий. Відчуваючи його, вже не сприймаєш нариси Гуґо-Бадера лише як екзотику ходіння по задвірках. Хоча фірмові журналістські екзотичні й уже майже типові експерименти, як-от «стати бомжем на одну добу» або «вдатися до послуг шамана», у книжці теж присутні. Інколи майже непомітною є грань між документальним та художнім кінематографом. Так само і в Гуґо-Бадера. Найяскравіше це відчувається у розділах, присвячених донецьким шахтарям, російським віссаріонівцям, тувинським шаманам. Люди. Вони говорять. Діялог або монолог. Короткий опис. Це та журналістика, нестачу якої відчуваєш у вітчизняних медіях. Гуґо-Бадер створює для людей простір, де вони можуть реалізувати це право на висловлення. Чергування нарисів із елементами інтерв’ю та власне класичних жанрових інтерв’ю є композиційно вдалим. Так само, як і чергування діялогів і монологів тих, кого зазвичай запитують і слухають (Гуґо-Бадер звертається до достатньо відомих на пострадянському просторі персон), і висловлювань тих, кого зазвичай оминають. Стикаємося часто зі свідченням свідчення. Гуґо-Бадер не підкреслює роль посередника. Він сам стає оком тексту, але водночас – і медіятором. І на це також працює сам стиль викладу – при тому, що важко відірватися, немає нав’язливої аґресивности подачі, поширеної останні десять років у вітчизняних медіях. Українському перекладачеві «Білої гарячки» Остапу Сливинському також вдалася акуратна і коректна подача цього тексту.

Поява згадок про ангелів у текстах Гуґо-Бадера неуникна і якась особлива: про них мовиться у назвах двох нарисів, та й друга частина книжки – «Пастка для ангелів». Якщо книжка ця – роман, то в ньому особливо важливим є початок і кінець, а між ними – «чорна скринька», через яку і проходиш. Книжка починається – «Я молився лише за те, щоб не заглохнути вночі посеред тайґи і щоб не перестріти бандитів», а закінчується – «Це життя мене втомило – каже вчений, не розплющуючи очей». І на мить здається, що частково ця книжка – про післясмак XX століття із його постами колоніяльного, котрі залишаються навіть у постколоніяльний час.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Світ новел Вайнонена близький до світів Франца Кафки і Хуліо Кортасара. Частину текстів можна...
Олег Коцарев ・ Грудень 2017
Мартин Райнер у Чехії відомий передусім як поет — автор багатьох збірок віршів, лавреат премій...

Розділи рецензій