Карл Шльоґель. Археологія комунізму, або Росія у ХХ столітті. Реконструкція картини

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
105 переглядів

Переклад з німецької Іванни Витрикуш
Київ: Дух і Літера, 2018.

Книжка відомого німецького совєтолога є ще одним поглядом «на нас» «звідти», з опорою на численні джерела, зокрема, белетристичні та кінематографічні (самих покликів тут трохи менше від кількости сторінок, а деякі з них тягнуть за собою розлогий шлейф декількох монографій). Похвальний звичай – дрібничка, здавалося б, а показова – окремий список джерел, звідки було взято певну світлину, аж до електронних ресурсів.

Тож читач мав би чекати на архівчений фоліянт, густо насичений вузькотермінологічною лексикою та суперечками довкола нюансів, відомих посвяченим, але отримує інше: небайдужу, схвильовану оповідь-роздум. Про що? Та про наші ж проблеми, які, виявляється, нікуди не зникли, хоча в останньому розділі йдеться про нікчемність «римейків» – під ними мається на увазі нещодавнє піднесення Росії, яке Шлеґель оцінює скептично.

Усупереч назві, уже в передмові автор відмовляє собі в праві на почесний фах: «Я не археолог, але…». Натомість лунає – така зловісна від часів Кафки – метафора землеміра, який має намір «обстежити і провести заміри поля» та зробити «новітні заміри». Звісно, це радше «інтелектуальна археологія»: огляд матеріяльних можливостей, оцінка джерел, якими користається Шлеґель і які спритно змішує, перебігаючи від Бродського до Кабакова (розділ про комунальні квартири), а потім додає щось і від себе. А ще – укладає власний словничок архетипів колишньої наддержави (у головному розділі «Археолог за роботою», що займає майже третину книжки, – отже, таки археолог!). Окремі з них позначено курсивом, інші залишено на «загальних правах» (воля автора чи недогляд коректора?), але ми розуміємо, що, скажімо, «фортепіяно» та «крематорій» – воістину одного поля ягоди.

Уже з одного цього прикладу помітно сміливість зіставлень «живого» і «мертвого», «великого» і «малого», матеріяльно-осяжного (дача, пальма, діорама, мініятюрні порцелянові фігурки, ліфт) і невловимо-ментального (паради, «Артек», голос Левітана, прописка). Вразливість цієї класифікації доводять такі складні архетипи совєтського устрою, як «бабушка» чи «естрада», що можуть виступати в обох іпостасях. Загалом таких понять близько трьох десятків, і, всупереч очевидній спокусі каталогізувати їх за абеткою, Шлеґель зберігає невимушену манеру переходу від розмислу до розмислу.

Єдине, з чим можна посперечатися, – конечна приреченість усіх згаданих понять, архетипів, термінів. Більшість із них справді відійшла в минуле, але деякі зберігають чіпку та реінкарнаційну актуальність. Наприклад, попри всі «реформи» економіки, значення дачі не сходить на пси, хоч і поступається за тотальністю тому, чим вона була за совєтської доби. Нікуди не зникла й потворна пальма – прочитайте лише ґротескову, збудовану на документальних фактах «Добу» Антіна Мухарського. Найсумніше, що деякі зі зловісних означень махрової радянщини, всупереч Шлеґелевому висновку («хто сьогодні може сказати, що означають усі ці абревіатури: ГПУ, НКВД, МВД, КГБ, ЗК, огргом, ЗАГС, нарком, общепіт, рабкор, гастроном, аерофлот, троцькізм, дисерсія»), як живі мерці, постають із пекла у деяких організаційних покручах псевдореспублік на сході України. У «Постскриптумі» автор робить із цього приводу значуще застереження: «Пам’ятники, які були вже знесені й опинилися у парку-музею, повинні знов повернутися на свої постаменти». Це – про сучасну Росію.

Поза тим, Шлеґель іще декілька разів удається до каталогізації – переважно з нагоди розкопок, результати яких іронічно коментує на окремій сторінці зі світлиною «прилавка московської барахолки» (причому словесний опис вирізняється від візії, де видно лише підсклянники та бронзові бюстики вождів, а ще – цілком модерну фляжку для міцного трунку – з оксюморонним написом «КГБ»: у совєтські часи таких ніхто не використовував, хіба що як унікальний трофей-дарунок, а назви такої там не могло бути поготів). Переконуєшся, що для актуалізації археологічно-каталогового жанру потрібен ресурс гендлярський – або ресурс каральний, потреба сучасного ринку – або ж масована примха репресії, базар – або смерть. В останньому випадку експонати виглядають якось розгублено, безпорадно-довірливо. Але принципової різниці між ними й експонатами «першого ранґу» не існує: і одні, і другі нескладно уявити у вітрині якогось «ідеального музею», тільки предмети, виставлені на продаж, зазнаватимуть серйознішої селекції з огляду на їхню кічевість, вторинність, імовірну сфальшованість (чимало таких «бронз» виливають у підпільних майстернях із виготовлення «совєтської автентики»). А от експонати «другого ранґу» можуть увійти до вітрини геть усі.

Окремої родзинки «Археології комунізму» додає цитування белетристичних і взагалі артівських джерел. Утім, ці другі, створені не конче за совєтських часів, іноді виявляють приховану, суто совєтську підступність. Зокрема, навряд чи за надійне джерело з відповідного відтинку історії моди можна визнати дуже ефектний і вкрай порожній фільм Валєрія Тодоровського «Стиляги». Це віддалена, солодкаво-ностальгійна рефлексія на скандальне субкультурне явище кінця 1950-х, де за ознаку його носіїв правлять штани-кльош, що їх стиляги – і цьому є багато підтверджень – носили дуже рідко, віддаючи перевагу штанам-«дудочкам». Так само й «чеховська атмосфера», нібито властива фільму «Стомлені сонцем» Нікіти Міхалкова, найменше віддзеркалює гнітючу реальність середини – кінця 1930-х, а є наслідком витончених і справді вдалих міхалковських екзерсисів, увінчаних «Незакінченою п’єсою для механічного піяніна».

Шлеґель розуміє все або ж найсуттєвіше, починаючи новий відлік історичного шляху з анексії Криму, яку здійснила Росія; відтак «те, що зазнало краху на початку ХХ століття, у 1917‑му, повинно бути запущено в дію як “римейк” у XXI столітті. Проте віджилі форми неможливо реанімувати за чиїмось бажанням». Цьому твердженню дуже хочеться вірити (хоча максима скидається на мантру), попереднім віриш завдяки їхній очевидності.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Видання завершує чотиритомовий проєкт публікації джерел про Хмельниччину. Воно висвітлює роки...
Оксана Булгакова ・ Квітень 2018
Монографію присвячено святам і дозвіллю українців, які з різних обставин у роки Другої світової...

Розділи рецензій