Артурас Дубоніс, Рута Чапайте, Римвідас Пятраускас.... ARCHE, 2009, № 9

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
71 переглядів

Вересневе число «ARCHE» присвячене історії тисячолітнього співіснування Литви та Білорусі. Як пише у передмові Андрей Катлярчук, литовська та білоруська історіографії мають спільні коріння і предмет дослідження. Але литовські історики спочатку працювали у власній державі, за совєтської доби зберегли власну наукову традицію, а з відновленням незалежности відживили свої контакти із Заходом. Натомість провідні білоруські історики загинули від совєтського терору, решта завзято «досліджувала» історію КПСС, а впродовж останнього десятиліття «білоруська історична спільнота занурювалася разом з усією країною у морок міжнародної ізоляції».

У першій публікації цього числа – «Королівство Міндовґа» Артураса Дубоніса – йдеться радше про тисячолітнє співіснування Литви й України, зокрема про союзництво-суперництво королів-сватів Міндовґа і Данила Галицького. Рута Чапайте розповідає про «Щоденне життя Вітовта, великого князя литовського, у листуванні його сучасників»: об’їзди володінь, полювання, переговори, прийняття, бенкети, концерти, танці, – недаремно один із адресантів Вітовтових писав про потребу «володіти красномовством Вергілія або Цицерона, щоб розповісти про щедрість великого князя».

Римвідас Пятраускас досліджує «Формування інституційного двору великого князя у Литві (XIV – початок XV ст.)», подаючи в додатку перелік членів двору в 1392–1440 роках за посадами та іменами. Юрате Кяупене («Політична нація Великого Литовського князівства. Литовська перспектива») формулює критерії належности особи до політичної нації: праця в органах державної влади та місцевої адміністрації, в судовій системі, на дипломатичній службі; участь у роботі сеймів і сеймиків; творча діяльність, продукти якої впливають на систему цінностей спільноти.

Даріюс Сталюнас («Межі у пограниччі: білоруси та етнолінґвістична політика Російської імперії на західних околицях під час Великих реформ») описує дії російської влади в останній третині XIX століття як намагання протистояти «польським впливам», зміцнити «триєдиний російський народ», запобігти розвитку «сепаратизмові» та сприяти «обрусенію» українців, білорусів і литовців.

Едмундас Гімжаускас («Литовці та білоруси у відновленні державності після Першої світової війни: між історичною та етнографічною моделлю») аналізує причини провалу спроб відновити Велике Литовське князівство під час Першої світової війни як федерацію Литви та Білорусі. Зрештою, обидва народи відновили державність за етнографічною моделлю, хоча білоруську державу невдовзі знищила совєтська Росія. Завершує номер стаття Альґімантаса Каспаравічуса з оцінкою «Політичної ролі білорусів у дипломатичній грі Ковна і Москви у 1920–1925 рр.»: у тодішній совєтській політиці щодо Литви білоруським політикам було призначено роль «троянського коня сповільненої дії».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Листопад 2016
Черговий том «Запісаў» є найбільшим за обсягом випуском альманаху в його історії, що сягає майже...
Дмитро Шевчук ・ Травень 2016
Сторіччя від початку Першої світової війни — це нагода замислитися про причини і наслідки цієї...

Розділи рецензій