Tomasz Piątek. Antypapież

Серпень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
133 переглядів

Warszawa: Wydawnictwo Krytyki Politycznej, 2011.

У Польщі, де майже 89% населення – римо-католики, а Івана Павла II вважали всенародним духовним провідником, поява книжки Томаша Пьонтека «Антипапа» спричинила неабиякий резонанс. Автор зробив спробу своєрідної деконструкції мітів про «папу-поляка», маючи намір побороти «ідолопоклонницький культ Войтили» у польській масовій свідомості.

«Дорогий читачу, дорога читачко, – пише він, – незалежно від того, чи маєш сентимент до цієї постаті, чи ні, мабуть, ти дещо стомлений/стомлена повсякчасним згадуванням імені Івана Павла Другого і титулу Святого Отця. Я прекрасно тебе розумію. Мені також цього задосить, аж такою мірою, що в очах у мене чемодани, а в серці еміґрація. І я не маю вже сили казати, арґументувати...». Проте Пьонтек таки шукає арґументів, щоби довести відповідальність саме Івана Павла II за неґативні наслідки (моральні, економічні, політичні) посткомуністичної трансформації в Польщі. Він критикує Івана Павла II у двох вимірах – політичному та релігійному. Автор не приховує підстав власної антипапської налаштованости – це протестантизм (про себе він іронічно пише як про «нарваного євангеліка») та ліволіберальні погляди. При цьому він уважає, що саме позиція євангеліка надає його критиці більшої значущости, аніж якби це була просто позиція ліволіберального інтелектуала. Втім, складних теологічних дискусій Пьонтек уникає: справді віруюча людина, твердить він, прагне простоти.

Подаючи «декалог» хибних уявлень про Івана Павла II, автор загалом зводить їх до одинадцятого, певною мірою домінантного: «Іван Павло II був авторитетом для всього світу, а що він був поляком, то є гордістю всіх поляків». Перше хибне переконання, яке виокремлює Пьонтек, – мовляв, Іван Павло II був очільником християнства. Якщо розуміти християнство як загальну Церкву (без огляду на конфесії), то таким слід уважати Христа, а з позиції трактування християнства як культурної формації взагалі не може бути одного очільника: кожна конфесія має свого. Відкидає Пьонтек і переконання, що Іван Павло II був провідником найчисельнішої гілки християнства: католицька Церква, каже він, вдається до специфічного способу рахувати своїх «овець»: «...Немає значення, у що віриш, немає значення, що практикуєш, немає значення, чи даєш на тацю (прошу, прошу!) – якщо ти був охрещений у католицькій Церкві, то тебе зараховано як католика».

Не мають рації і ті, що вважають папу великим християнином (третій міт): саме він, якоюсь мірою, допустив ідолопоклонство, безугавно підносячи свою персону. Книжка зокрема привертає увагу до того, що польську паполатрію та папохвальство критикують не тільки інші християнські конфесії, а й решта католицького світу. Не був Іван Павло II і великим теологом (четвертий міт); Пьонтек називає його «смиренним» творили догматів, узятих із “капелюха”, цей був теологом смиренним. Так хотілось би сказати, якби цей “смиренний теолог” не пропаґував постійно свій образ як Великого Теолога, мудреця, який публічно й медійно навчає натовпи, який відкриває очі простачкам на глибокі та невідомі речі». Заперечує Пьонтек і підставовість сприйняття Івана Павла II як великого екуменіста (п’ятий міт), великого політика, що зруйнував комуністичну систему (шостий міт), великого суспільного діяча (сьомий), будівника відкритої Церкви з людським обличчям. Не можна, на думку автора, говорити й про те, що Іван Павло II захищав людське життя і був авторитетом для всього світу (дев’ятий і десятий міти).

Підсумком критики є твердження, що саме Івана Павла II слід уважати одним із винуватців соціяльної несправедливости, що супроводжувала посткомуністичну трансформацію в Польщі, коли «поляків було кинуто на бруківку і стероризивано безробіттям». Автор закидає папі також те, що він називає «кастрацією» «Солідарности» після 1989 року: «Коли інші кастрували, Іван Павло II тримав кастрованого і шепотів йому у вухо заспокійливі слова».

Видання книжки збіглося в часі з процесом беатифікації Івана Павла II. Притаманний Томашеві Пьонтеку епатажний стиль на межі з інтелектуальною провокацією, критика домінантної системи цінностей не могли не привернути увагу до «Антипапи». Тож доволі закономірно, що в польських медіях можемо натрапити на діяметрально протилежне ставлення до цієї праці – від характеристики її як «солідного вибухового пристрою під папським пам’ятником» до оцінки як «порції дурощів».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Світлана Ославська ・ Листопад 2016
Біографічна книжка американської журналістки Саманти Павер знайомить із історією Організації Об’...

Розділи рецензій