Приредио: Jуриj Виничук. Антологиjа украjинске постмодерне приповетке

Березень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
140 переглядів

Novi Sad: Stylos, 2005.

Добірку сучасних українських оповідань для видання сербською мовою склав Юрій Винничук. Троє перекладачів – Мілена Іванович, Алла Татаренко, Деян Айдачич – та редактор Франя Петринович довершили цю справу, і видавництво «Stylos» випустило у світ невеличку охайну антологію творів від 13 українських авторів. Малі форми української прози до цього були мало відомі у Сербії (хоча, наприклад, виходила друком Андруховичева «Перверзія»). До цієї антології, зокрема, ввійшли «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» Юрія Андруховича, оповідання Юрія Винничука, Василя Габора та Володимира Єшкілєва, проза Костя Москальця та Володимира Назаренка, Галини Пагутяк, Любові Пономаренко й Тараса Прохаська. Назва антології підводить під цими творами грубу риску, означуючи їх як постмодерні. Якби поставитися до такого називання прискіпливо, шукаючи для нього літературознавчих чи інших підстав, то, можливо, до «концепції» збірки виникли б запитання. Скажімо, Володимир Діброва («Пельце»), який складає компанію Юркові Іздрику («Батько», «Війна», «Коридор»), або Оксана Забужко («Дівчатка») – Олегу Лишезі («Adamo et Diana»): чи мають вони якусь вагомішу підставу заочно об’єднатися під тією категоріяльною назвою, ніж попросту спільний культурний контекст? Та якщо поводитися вільніше, поставити постмодернізм в один синонімічний ряд із творчою модою, найяскравішими зразками «нової» літератури, то вибір Юрія Винничука виглядатиме простим і непретензійним. Сучасна (за якістю – не датуванням), експериментальна література, кожен зі зразків якої є на свій копил авторським, а тому – неповторним і незалежним від інших. А щоб не склалося враження, що поза «постмодернізмом» в українській прозі нічого сучасного, рівного йому, не існує, і сам упорядник, і авторка передмови Алла Татаренко розвіяли будь-яку однозначність і переконливість цього терміна. «Постмодерне» маркування текстів, запропонованих на сербський літературний ринок, схоже на вдалу маніпуляцію міжнародним «брендом» (тому, хто смакував в ориґіналі свого Павича, це має сподобатися...). А в Алли Татаренко питання про те, «чи існує постмодернізм в українській літературі», стає навіть не риторичним, а... «непристойним». Вона переказує Андруховичеві слова – «постмодернізм в Україні не критикує лише лінивий», ретельно й лаконічно оглядає представлену в збірці прозу, зважує її часово-просторові, наративні, філософські виміри й навіть зіставляє твори – не тільки між собою, а й із сербськими літературними зразками (Ґоран Петрович та Михайло Пантич згадані у зв’язку з Габором), і підсумовує: відповідь на те запитання «не є важливою» – мовляв, її «дадуть читачі антології». І, додавши цьому читачеві усмішок «Позиченим оповіданням» Марка Вучини (своєрідний бонус), звільняє йому шлях.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій