Omer Bartov. Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz

Квітень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
108 переглядів

New York: Simon & Schuster, 2018.

«Розкажи мені про своє дитинство», – із цих слів, що їх син промовив до матері, розпочався тривалий інтерес професора Омера Бартова до студій знищення єврейської громади Бучача – міста, звідки його мати щасливо виїхала до Палестини 1935 року. Позаяк дослідження Бартова було анонсовано давно, а сам автор у попередній праці «Стерті» («Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine») обіцяв читачеві справжній шок від прочитання його майбутньої книжки, очікування від «Анатомії геноциду» були високі. І Бартов не розчаровує. Його книжка – це не так добре впорядкований путівник у світ убивств євреїв у Бучачі від літа 1941-го до 1944 року, але чи не перше масштабне дослідження, де роль і участь українців в антиєврейському насильстві показано із дивовижною повнотою. Це забезпечили тривалі й успішні пошуки переважно в німецьких архівах, а також спогади та інтерв’ю, що їх команда Бартова зібрала на початку 2000-х років.

Перші три розділи є розлогим вступом до подальшої трагедії. Аналізуючи життя трьох громад міста (поляків, українців, євреїв) упродовж тривалої історії співіснування, науковець наводить приклади і відчуження, і ефективної взаємодії. Проте Бартов не схильний розглядати «дедалі сильнішу бурю» у відносинах трьох спільнот як неодмінний шлях до Голокосту. Совєтська окупація, яку автор аналізує в окремому розділі, принесла остаточне відчуження, коли кожна з груп могла звинувачувати іншу в колаборації із совєтською владою. Бартов укотре вдало ілюструє тезу про міт масової співпраці євреїв із совєтською владою, хоча сумнівно, що йому вдасться подолати цей чіпко вкорінений у літературі стереотип.

Розділ «Німецький порядок» є серцевиною дослідження Бартова. Спершу автор докладно аналізує участь новоствореної в Бучачі та на околицях української міліції на чолі з Володимиром Казновським у вбивствах євреїв у липні–серпні 1941 року. Тоді пропонує поглянути на співпрацю німців із цією групою українців у винищенні євреїв. Не оминає малоприємних аспектів: діяльности юденрату, моральної відповідальности єврейської поліції. Далі науковець подає опис діяльности службовців німецької поліції безпеки (Sicherheitspolizei) у Чорткові. Це найкраще написані сторінки книжки. На основі знайдених документів, особливо матеріялів німецьких повоєнних судових процесів, Бартов детально аналізує світ убивць та їхні мотивації. Поруч із цим простежує життєписи багатьох офіцерів поліції та СС, як-от Курта Кельнера, Генриха Пекмана, Ганса Вельде, Пауля Томанека та інших, наголошуючи, що полювання на євреїв не лише було частиною їхніх, так би мовити, службових обов’язків, а становило важливе місце у світогляді цих людей. Крик: «Томанек йде!» – як зазначає Бартов, жахав усіх, хто його чув. Убивства стали частиною повсякдення не лише для них, а й для їхніх сімей, які могли бачити зі своїх, відібраних у євреїв квартир, як людей етапують людей до місця розстрілу. Описи побуту родин німецьких офіцерів у Бучачі та Чорткові показують драматичну історію використання євреїв як підневільної сили, що все-таки інколи оберталася для них шансом на виживання.

У розділі «Повсякденне життя Геноциду» Бартов аналізує полювання на євреїв, яке охопило переважно тих, хто врятувався від ліквідації ґета чи переховувався раніше. Тут науковець надає слово тим, хто вижив: їхні історії, сплетені у спільний наратив, боляче читати. Тут знайдений у криївці хлопчик звертається до українського поліцая: «Я покажу вам, де євреї, але чи дозволите мені жити?» Або «українці могли сказати, де переховуються євреї», чи навіть «українці були гірші за німців». Долі втікачів різнилися. Одних переховували українські селяни аж до приходу совєтських військ, інших українці вбивали у лісах. Для багатьох читачів описана сцена, коли офіцер вермахту дає їсти євреям, а український поліцай хоче їх убити, може виглядати надто ґротескною, але, мабуть, не в очах тих, хто вижив.

В останньому розділі, «Сусіди», Бартов не так зупиняється на причинах ворожости багатьох українців до євреїв, як пропонує поверховий огляд іншої історії: складних відносин українців і поляків у 1943–1944 роках. Наприкінці міркує про проблеми комеморації, а саме: чи пам’ятають нині в Бучачі вбивства євреїв та які місця пам’яті, пов’язані з цими злочинами, присутні на карті міста. Бартов доходить невтішного висновку: про євреїв воліють нічого не пам’ятати. Тому «Анатомія геноциду» вимагає насамперед уважного прочитання в Україні. Сподіваймося, що розвідка знайде свого читача і в Бучачі, де жили й помирали головні герої цього дослідження.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Видання завершує чотиритомовий проєкт публікації джерел про Хмельниччину. Воно висвітлює роки...
Оксана Булгакова ・ Квітень 2018
Монографію присвячено святам і дозвіллю українців, які з різних обставин у роки Другої світової...

Розділи рецензій