Усна історія та перезавантаження нації: політика «правди і примирення» в Канаді (від 2008 року)

Січень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
918 переглядів

Дозвольте розпочати з невеличкої історії. У 2012–2015 роках разом зі своїми студентами в рамках курсу усної історії я досліджувала історію однієї доволі значущої для мого міста вулиці, Двадцятої. Протягом минулого століття Двадцята вулиця була свідком багатьох історичних перипетій. Як і місто Саскатун, вона з’явилася на карті на межі ХІХ–ХХ століть. Протягом минулого століття в її околицях мешкали різні етнічні групи: поляки, українці, китайці, німці тощо. На початку ХХ століття це був комерційний і культурний центр Саскатуна, туди з’їжджалися закуповуватись майже з усієї провінції. Після Другої світової війни там почали селитися повоєнні еміґранти, вихідці зі Східної Европи та інші переміщені особи. Колорит і особлива енергія цієї вулиці знову змінилися, і це відчувалося в усьому; у повоєнні роки, в часи нового сплеску економічного відродження вулиця знову стала своєрідним «серцем» міста. На початок 1990-х років популярність Двадцятої вулиці серед містян почала занепадати. Крамниці, банки, ресторани знову поступово змінювали свої обличчя та клієнтуру. Змінювався і континґент мешканців околиці, більшало пенсіонерів, зростала кількість малозабезпечених. На початку 2000-х років пересічні містяни почали оминати Двадцяту вулицю. Репутація мікрорайону впала, а злочинність, як реальна, так і – особливо – уявна, зросла.

Мої студенти в рамках проєкту провели сорок глибинних інтерв’ю з мешканцями мікрорайону й тими, хто пов’язаний із ним професійно. З одного боку, серед опитуваних були успішні ресторатори, бізнесмени, політики загальнонаціонального рівня, священики, власники різних крамничок, а з другого –колишні повії, безхатченки, наркодилери та інші соціяльно незабезпечені особи. І хоча мої студенти – як правило, вихідці із середнього класу та представники культурної більшости або ж усталених культурних меншин Канади – ставилися до Двадцятої вулиці з великим упередженням, всі ці інтерв’ю у своїй сукупності суттєво вплинули на них, змінивши їхнє ставлення і до співрозмовників, і до їхніх часом неоднозначних життєвих шляхів.

Життєва історія одного з наших співрозмовників (назвімо його Арчі) доволі вирізнялася на тлі решти. На час проведення інтерв’ю, 2012 року, Арчі виповнилося п’ятдесят років. Сьогодні він працює на пів ставки асистентом-менеджером у недержавній організації «Дружба», головним напрямком діяльности якої є підтримка та забезпечення соціяльно незахищених мешканців околиці. За походженням Арчі є крі, представником однієї з національностей корінних мешканців Канади. Він народився у резервації за сто кілометрів на північ від Саскатуна. Тут хотілось би продовжити: «народився і виріс», – але у п’ятирічному віці Арчі було примусово відправлено до школи-інтернату для дітей корінних народів. Отже, він виріс поза родинним оточенням, поза межами рідного селища. Потрапивши в ранньому віці до інтернату, Арчі зіткнувся із багатьма труднощами. Від нього вимaгали розмовляти лише англійською, а він її не знав, майже ніхто з дорослих не ставився до нього з теплом та увагою, тоді як удома його оточувала любов близьких. У ті часи було звичайною практикою збирати дітей корінних народів по віддалених селищах, роз’єднувати сестер і братів, розвозити їх по різних інтернатах для дівчат і хлопців, і відстані між цими закладами могли вимірюватися сотнями кілометрів. Листуватися з батьками було майже неможливо, особливо з огляду на мовний бар’єр та різні інституційні перепони. Через загалом доволі консервативний релігійний дух цих сеґреґаційних закладів (школи-інтернати курувалися різними християнськими церквами за підтримки уряду) дітей часто пригнічували і могли суворо покарати за найменшу провину.

Арчі двічі втікав з інтернату, вперше – у восьмирічному віці. У тій-таки школі він перехворів на тиф і на все життя отримав ускладнення зі здоров’ям. Провівши все дитинство в інтернаті, Арчі ріс цілком відірваним від власної родини, братів і сестер; він забув рідну мову і втратив можливість спілкуватися з дідусем, бабусею та іншими старшими людьми громади. Ця відірваність від нормального родинного досвіду, оточення, власної культури й мови прикро позначилася на всьому його житті. Йому було складно знайти постійну роботу, підтримувати тривалі стосунки з людьми та з матерями власних дітей, яких він любив і про яких піклувався. Запам’яталося студентам і те, що Арчі не нарікав на інтернат чи на своїх виховників у ньому; і те, що, коли він знайшов у лісі покинуте немовля, то підібрав дитину. Не знайшовши її батьків, він виростив її як власну дочку, оточив батьківською любов’ю і турботою. Тривалий час він потерпав від алкоголізму, певний період життя був безхатченком, але з часом йому вдалося подолати перешкоди, які постали на його життєвому шляху через таке інституційне та нав’язане йому (недо)виховання, і повернути власне життя в інше русло. Сьогодні Арчі активно допомагає тим, хто через різні життєві обставини опинився на соціяльному дні.

У Саскатуні, Канада, відзначають День корінних народів. 21 червня 2015 року

Історія Арчі є непоодиноким прикладом того, як саме корінні мешканці Канади «брали участь» у процесах націєтворення власної країни. Ця історія особливо вразила моїх студентів, вихідців переважно із соціяльно забезпеченого прошарку канадського суспільства, яким до зустрічі з Арчі рідко випадало змістовно спілкуватися з корінними жителями своєї країни.

Причина такої необізнаности полягає в тому, що життєвий досвід та життєві історії корінних мешканців Канади довший час розгорталися поза контекстом життєвого досвіду «середньостатистичних канадців». Загальноканадський історичний досвід та культурні цінності, що їх він сформував, вибудував принципово іншу історичну пам’ять, із якої історичний досвід корінних народів, що сформувався протягом минулих століть у вирі різних, непростих колоніяльних процесів та зіткнень, було абсолютно вилучено.

Протягом століть, аж до 1970-х років, у Канаді панувало розуміння власної історії як історії активного поступу, розвою та проґресу англосаксонської і меншою мірою французької більшости, як історії активного й успішного підкорення так званих «незайманих земель» Британської та Французької імперій. Протягом тривалого часу «проґрес» та «успіх» (англосаксонців та французів) правили водночас за основні метафори і концепти в наукових, популярних чи ідеологічних рефлексіях про розбудову та становлення Канади як держави і нації. Дві більшості – англосаксонців та французів – було позиціоновано як дві засадничі канадські нації.

Так тривало, доки в 1970-х роках Канада почала переорієнтовуватися на новий курс – курс на полікультурність – у самоусвідомленні себе як нації. Попри те, що доволі швидко акцент у сучасній історіографії з канадського націєтворення перемістився з двокультурности на багатокультурність, і оновлений наратив національної історії запронував нову полікультурну візію канадської нації, він і далі просував концепти «проґресу» й «успіху» як підставові риси канадського націєтворення та пріоритетні формули саморепрезентацій.

Завдяки політичним змінам 1970-х років різні канадські меншини, більш відомі в Канаді як етнічні спільноти, отримали широкі можливості для активного самовираження. Найбільш впливові та усталені спільноти, серед яких і українська, почали формулювати свої етнічні версії історії канадського проґресу та успіху. Українські канадці, 1971 року успішно пролобіювавши у федеральному уряді проголошення нової політики багатокультурности, особливо активно долучилися до цього процесу. У моїй провінції Саскачеван головна національна організація «Конґрес Українців Канади» щороку проводить церемонію нагородження «Будівничі нації», під час якої відзначають найактивніших членів української громади. Вочевидь, тут ідеться про канадську націю, а не про українську. Водночас меншини, які в Канаді зазнали політичного переслідування, знову-таки, українці, а також китайці та японці, почали вимагати від уряду офіційного вибачення за моральні й матеріяльні збитки, яких ці спільноти зазнали під час переслідувань, що їх здійснювали попередні уряди.

Намагаючись урешті переконати уряд визнати провину держави в минулих переслідуваннях за етнічним принципом, ці меншини вибудовували оновлені версії своїх історичних наративів та візії своєї участи в канадському процесі націєтворення довкола того-таки мотиву «будівничого нації», наполягаючи на своєму культурному й економічному внескові в проґрес та успіх канадської держави. Отже, в рамках оновленої візії Канади як не дво-, а багатокультурної країни етнічні меншини не підважували вже усталених у Канаді уявлень про проґрес та розвиток канадської нації, а навпаки, докладалися до неї. Чимало пересічних канадців і донині послуговуються цими ж уявленнями, які ще віддавна були основою імперського мислення про освоєння Канади як нічийого краю.

Чого бракувало цьому історичному наративові про проґрес та успіх, то це пояснень того, як саме Канада здобула право на свої, як відомо, «неосяжні» території. І лише зовсім нещодавно цей усталений, століттями відпрацьований і переконливий міт про проґрес та успіх почав розпадатися під тиском нових історичних процесів і політичних обставин. Віднедавна Канада знову опинилася на історичному перехресті: в країні доволі кардинально почали переписувати історію та вибудовувати нову історичну пам’ять. І саме історія життєвого шляху Арчі та багатьох інших представників корінних народів Канади опинилася в епіцентрі нової і, як на мене, найкардинальнішої битви за історичну пам’ять Канади та її історичний наратив націєтворення.

Як же усні оповіді про життя на периферії канадського суспільства, про кардинально незрозумілу багатьом соціяльну та культурну іншість у суспільстві було не тільки почуто, а й нарешті прийнято як варті уваги? І чому саме тепер?

Усе розпочалося в 1970–1980-х роках. Приблизно в цей період кількість судових позовів проти провінційних урядів щодо прав на землю почала зростати. Їх дедалі активніше почали висувати різні корінні народи у спробі переглянути умови підписання історичних угод про попереднє передання землі урядові та відсудити історичні території у свою безпосередню власність. Тут варто нагадати про механізм, завдяки якому канадський уряд здобув контроль над територією своєї держави. Угоди з корінним населенням про землю (чи землевласництво) канадський уряд почав активно насаджувати у XVIII столітті. Такі угоди підписували на індивідуальній основі, окремо з різними корінними народами. На час підписання таких угод корінні народи вже перебували в економічній залежності від імперських гігантів; від европейських вірусів і хвороб більшість місцевого населення не мала виробленого імунітету, що спричинило високу смертність. Усталені століттями соціяльні відносини, спосіб життя і політичний статус-кво корінних народів було порушено. Політичну чи збройну боротьбу проти колонізаторів їм було ніяк не виграти, отже, корінні народи один за одним погоджувалися віддати право на свої землі в обмін на певні пільги та обіцянки. Серед них – несплата податків, про саме існування яких вони навіть не знали; те, що ми нині назвали би гуманітарною допомогою, або ж обіцянки залишити корінному народові право на полювання чи риболовлю (основні засоби їхнього забезпечення себе).

Сьогодні існує значна кількість територій, які колись перебували у традиційному користуванні таких народів, передання яких під контроль уряду тієї чи іншої провінції не було остаточно закріплено земельною угодою (як-от у Британській Колумбії, Квебеку та у східних провінціях Канади). Позови щодо таких земель різні громади почали висувати вже у ХХ столітті, але найчастіше такі позови вирішувалися шляхом переговорів між окремим корінним народом і урядом. Проте деякі справи переходили до суду. Проблема полягає в тому, що довести своє право власности на землю необхідно саме корінним жителям, а вони, як правило, через системну дискримінацію століттями не мали ані ресурсів, ані достатнього розуміння судового процесу, ані доступу до експертів, які до того ж надзвичайно дорого коштують. Згідно з канадським законодавством, аби довести своє право власности, корінні позивачі мусять надати у суді леґітимні докази свого тривалого традиційного користування цими землями. А як це можуть зробити корінні мешканці тієї чи тієї території, якщо до контакту з европейцями вони, як правило, або не мали писемности, або не послугувалися нею на тому ж рівні, що й європейці, і, відповідно, не створювали літописів та документальних архівів у европейському розумінні таких писемних артефактів?

І от саме у 1980-х роках корінні позивачі почали вводити у судові процеси як докази свого права на землю усно-історичні традиційні перекази, які мали би підтвердити їхній зв’язок із оспорюваною землею. І хоч такі спроби тривалий час не мали успіху, протягом декількох десятиліть судова система Канади, а разом із нею мимохіть і пересічні читачі місцевих газет (до національних іще не дійшло) почали активно споживати якщо не саму усну історію (як традиційну історіографію історично неписемних народів), то принаймні інформацію про те, що усна історія має суспільне значення і політичну вагу, а не лише розважальну функцію. Щонайменше дві нещодавні монографії «Розкажи це судді» Артура Рея (2011) та «Судитися з усною історією» Брюса Мілера (2011) звернулися до проблематики сприйняття усно-історичних свідчень у канадському суді й нагадали нам про тривале блокування цих свідчень, як ці свідчення називали «засміченим джерелом» неісторичної інформації, вважаючи за неможливе прийняти переповідача традиційного усного переказу як офіційного свідка та звинувачуючи такі перекази в неісторичності й невідповідності судовим процедурам.

Але 1991 року все кардинально змінилося в контексті знаменитої судової справи, що тягнулася між корінним народом Делгамукв та урядом Британської Колумбії щодо відчуження традиційних земель Делгамукв та їхнього повернення громаді. Як це бувало й раніше, суддя відмовився прийняти усно-історичні свідчення за належний доказ у суді. Цього разу позивачі від народів Делгамукв не погодилися з рішенням судді і передали свій позов до федерального суду, де наступні шість років цю справу ретельно досліджували. У віховому рішенні федерального суду Канади 1997 року усну історію корінних народів країни було офіційно визнано потенційно леґітимним свідченням, яке в суді мусять приймати як таке. І саме з цього моменту в історії Канади, на мою думку, розпочалася нова сторінка у переосмисленні канадської історії та історичної пам’яті. Століттями усталені відносини між «носіями проґресу та просувачами успіху» (европейцями), спадкоємцями імперських культур і корінними народами, що їх вони ж дискримінували, почали переживати в Канаді нову фазу розвитку.

На базі успіху спроб повернути собі право на традиційні землі корінні народи нещодавно також почали позиватися щодо дискримінаційної політики асиміляції, яку супроти цих народів здійснював канадський уряд упродовж минулих ста років.

Найболючішою дискримінаційною практикою, яка призвела до соціяльно важких наслідків, була практика примусового відселення дітей із корінних родин та їхнього подальшого поселення, проживання і навчання у спеціяльно створених сеґреґаційних школах-інтернатах. Ця практика розпочалася 1880 року, коли уряд надав право церквам та соціяльним службам примусово забирати з родин дітей, коли їм виповнювалося п’ять років, і переселяти їх до шкіл-інтернатів. Разом із Арчі через таке навчання пройшло близько 150000 дітей корінних народів.

Саме тому історія Арчі, на жаль, мало чим відрізняється від багатьох інших. За останні роки стало відомо безліч подробиць про не раз жахливі умови, в яких перебували діти в таких закладах. Доведено, що на деяких із них проводили соціяльні досліди, багато дітей померло від епідемій чи пропало безвісти. Сексуальні домагання, фізичні та моральні переслідування також були нормою. Неякісне харчування позначилося на здоров’ї багатьох вихованців. У підсумку, покоління за поколінням у корінних народів виростали соціяльно понівечені та відірвані від родин і домівок діти, із досвідом, подібним до досвіду Арчі.

Після того, як 1996 року було закрито останню школу, серед корінних жителів розпочався масовий рух за офіційне визнання політики асиміляції як хибної та за компенсацію завданих збитків. У цьому новому процесі переосмислення владних стосунків між так званою канадською більшістю і корінними народами кардинальну роль знову зіграла усна історія, цього разу не усна історія певного народу (яку слушно можна назвати «усною історіографією»), а усна історія особистих досвідів у системі шкіл-інтернатів.

Усна історія стала буквальним знаряддям у боротьбі за людські права корінних народів та їхнє належне місце в історії та історичній пам’яті Канади. 2007 року, після тривалого судового процесу, канадський уряд погодився вибачитися та виплатити грошову компенсацію всім колишнім учням системи шкіл-інтернатів. На компенсацію було виділено майже 2 млрд доларів, частина цих коштів пішла на створення урядової Комісії правди і примирення. Одним із головних пріоритетів комісії було зібрати якомога більше усних свідчень про учнівський досвід у школах-інтернатах. Безпрецедентний на той час загальнонаціональний проєкт з усної історії було розпочато. Як було організовано збирання усних свідчень по всій країні? Яку мету ставила комісія? Чи можна простежити ступінь впливу цього проєкту на суспільні настрої канадської більшости?

 

У Саскатуні, Канада, відзначають День корінних народів. 21 червня 2015 року

Головними завданнями Комісії правди та примирення є дві речі: фіксування та документування особистих усних свідчень колишніх учнів інтернатів про їхнє перебування та навчання в системі шкіл-інтернатів і подальше популяризування цих свідчень серед громадян Канади. Згідно з мандатом, комісія також мала організувати й провести сім національних форумів по всій Канаді, під час яких ушановували пам’ять про неґативний досвід системи та її колишніх учнів, а також наголошували багатий культурний спадок корінних народів Канади, водночас популяризуючи цей досвід та культуру в канадському середовищі. Під час таких форумів звучали публічні усні перекази/спогади колишніх учнів, офіційно документувалися нові свідчення про перебування в системі та формувалися підкомітети на місцях, які мали продовжувати роботу федеральної комісії.

Отже, роботу канадської Комісії правди та примирення було зосереджено на висвітленні досвіду саме колишніх учнів, а не на переслідуванні людей, структур та департаментів, відповідальних за системні репресії та дискримінаційні практики проти дітей корінних народів. Принцип роботи канадської комісії примирення наслідував принципи роботи подібних національних комісій Південної Африки, Арґентини та багатьох інших країн світу, які обрали саме цю модель політики примирення, в центрі їхньої уваги були постраждалі, а не їхні переслідувачі. Англійською мовою цей підхід позначається словосполученням «victim-centered»; отже, іменник «жертва» активно вводиться в обіг у відповідні дискурсивні поля, пропонуючи і представникам канадської більшости, і корінним народам бачення корінної ідентичности як такої, що базується на ідеї жертви. Така модель дала змогу відповідно організувати заходи саме публічного характеру, а не юридичного чи академічного, підкреслюючи громадський зміст і напрямок роботи комісії, націлений на відродження чи просто встановлення діялогу між колись нижчими корінними культурами та більшістю канадського суспільства, якій, як правило, ці культури донедавна були і маловідомі, і малодоступні, і малоцікаві.

Робота комісії активно висвітлювалася у медійному просторі, до неї реґулярно залучали й надалі залучають навчальні заклади Канади, від початкових шкіл до університетів. І саме усна історія як метод і практика стала головним засобом роботи цієї комісії. Якщо ми зважимо на те, що канадські корінні народи та їхні культури традиційно розвивалися на базі усних традицій, усної культури, власної усної історіографії, усної культурної та історичної пам’яті, тоді, вочевидь, стає зрозумілішим, чому усна історія як дослідницький метод стала засадничою не тільки для проведення національного проєкту з примирення, для збирання свідчень серед представників таких культур, а й загалом для перезавантаження змісту того, чим є канадська нація, її націєтворчі процеси, та якою незабаром має бути нова, офіційна версія національної пам’яті й історичного наративу Канади.

За п’ятнадцять років моєї роботи в Саскачеванському університеті багато що змінилося в площині традиційної поляризованости канадського суспільства. Історія Арчі, яку студенти записали 2012 року, ще десять років тому насправді нікого не надто би цікавила, але сьогодні його усні свідчення не тільки було записано, вони набули нового значення – суспільного, культурного та політичного. Арчі віднедавна почав активно ділитися своїм досвідом, про нього знято документальну стрічку. Разом із його історією усні перекази та життєві історії інших представників корінних народів із колись культурних та ідеологічних периферій канадського суспільства активно виходять завдяки зусиллям цього суспільства на перший план.

Усе частіше різні заходи і в моєму, і в інших університетах розпочинаються з проголошення та визнання того, що всі присутні перебувають на тій чи іншій традиційній території певного корінного народу і всі є учасниками тієї чи тієї угоди, яку колись було укладено між урядом та корінним народом, і мають дотримуватися її. До заходів можуть залучати лідерів корінних меншин, їх часто супроводжують старійшини громад. Залежно від заходу, присутні можуть узяти участь у певних традиційних церемоніях, що їх проводять приблизно з тією ж метою, з якою можуть читати короткі християнські молитви перед початком роботи котрогось комітету чи засідання. У моєму коледжі активно збирають кошти на розбудову нового дослідницького центру примирення та корінної духовности.

Такі процеси відбуваються по всій Канаді. Конференція, яку 2016 року провів Канадський інститут українських студій із нагоди 40-річчя інституту, розпочиналася в подібному форматі і в Альбертському університеті. Початкові й середні школи також активно переформатовують навчальні матеріяли, аби вони відповідали новим політичним наголосам та акцентам. Якщо попереднє покоління канадців, особливо у західній Канаді, виховувалося на історіях (переважно европейських) поселенців про їхні здобутки, мужність і наполегливість, то сьогодні наголос на уроках історії в школах роблять не так на поселенцях і тому, що їм довелося пережити під час переселення до західної Канади, як на корінних народах і тому, що їм довелося пережити внаслідок експансіоністської політики Канади, колонізації канадського заходу та його заселення «придатними» – читай: «білими» – поселенцями з Европи.

Отже, сьогодні уважному спостерігачеві за внутрішніми процесами у канадському суспільстві стає очевидно, що воно не просто переживає певні зміни, а перебуває на порозі кардинального суспільно-політичного зсуву, який має привести до чергового оновлення і історичного наративу націєтворення, і історичної пам’яті Канади. Головними метафорами такого перезавантаження історичної пам’яті нації цього разу є концепти правди, примирення та деколонізації. А усним історикам, безумовно, буде цікаво знати, що підставову роль у цих процесах відіграє усна історія як метод, теорія і практика.

Пленарна доповідь, виголошена на міжнародному симпозіюмі «Усна історія в епоху змін: соціальні контексти, суспільно-політичні виклики, академічні стандарти», Харків, 1 грудня 2016 року.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.