Що нас єднає: рух «Black Lives Matter», український Евромайдан та реалії европейської «інтеґрації»

Червень 2020
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
332 переглядів

25 травня 2020 року через жорстокість поліції загинув Джордж Флойд. Останні хвилини його життя, разом із повторюваним «Я не можу дихати», випадково зняли на відео й ураз поширили в соціяльних мережах. Через два тижні передсмертні хвилини Флойда запалили справжню соціяльну революцію. По всіх Сполучених Штатах американці виходять на вуличні демонстрації на знак протесту проти загибелі Флойда, насильства поліції та системного расизму, з яким афроамериканці стикалися в країні впродовж століть1. Демонстрації проти жорстокости поліцейських поширились і Европою. Від Об’єднаного Королівства до Польщі люди всіх національностей зібралися, щоб вимагати припинення невиправданого насильства щодо багатьох громадян, яких поліція раніше сама присягла захищати.

На перший погляд може здатися, що мало що пов’язує нинішні протести BLM (руху «Життя чорних важливі») із протестом Евромайдану 2013–2014 років в Україні. Однак вони дуже подібні, адже кожна з подій виявляє силу масових рухів за умов, коли очікування, що їх громадяни мають до представницьких державних інституцій, зіґноровано. По-друге, поточні европейські демонстрації пов’язано з проблемами імперського минулого та його впливу на ставлення до етнічних меншин у сучасній Европі. Інтеґрація України до Европейського Союзу могла би стати поворотним моментом для колишніх колоніяльних держав ЕС. Зрештою, неповторний досвід України як колишньої колонії та республіки Совєтського Союзу в поєднанні зі складними стосунками з кольоровими є недооціненим явищем, яке може пролити світло на розвиток совєтської національної політики в постсталінський період.

Рух BLM, Евромайдан і пошук інституційної відповідальности

Смерть Джорджа Флойда викликала масові демонстрації в Сполучених Штатах; утім, травень узагалі засвідчив глибину расової нерівности й систематичних утисків афроамериканців у країні2. У травні 2020 року двадцятишестирічну Бреону Тейлор, медичного техніка швидкої допомоги, застрелили в її помешканні, коли поліція помилилася будинком, куди прямувала з ордером. У лютому цього ж року двадцятип’ятирічного Ахмада Ербері застрелили троє чоловіків, котрі стежили за ним і самі зняли вбивство на відео. Відеозапис із пострілами в Ербері з’явився в мережі в травні й одразу викликав обурення, що винних не було заарештовано.

Спершу протести виражали гнів та жалобу темношкірої спільноти через вбивства афроамериканців від рук поліції, що стало в Штатах майже повсякденним явищем. Від лютого 2012 року, коли було вбито Мартина Трейвона, випадки расової дискримінації в поліції та жорстокого поводження з темношкірими набули чималого розголосу. Також зріс корпус міждисциплінарної літератури, яка осмислює зв’язок верховенства білих, расизму, поліцейського контролю і системи виправних закладів у США. Книжка Мішель Александер «Новий Джим Кроу» зосереджується на американській нарковійні й обґрунтовує вагому неґативну роль расизму, яку він у ній відіграв3.

Протести після загибелі Джорджа Флойда (Сан Франциско, штат Каліфорнія). Фото: Quinn Norton. Джерело: Flickr.

Кількість закликів закривати поліцейські відділки у Сполучених Штатах зросла у відповідь на обстріли афроамериканців та спалах насильства проти мирних протестувальників. Хоч медія в США та Европі висвітлювали в основному «мародерство» (грабування бізнесів та майна), більшість протестів була мирна. Попри це, існують десятки рапортів про жорстокість поліції щодо мирних протестувальників. Діяпазон наслідків коливається від подразнення легень через дію сльозогінного газу до скарг протестувальників і журналістів, які втратили зір через поранення ґумовими кулями. Саме ця точка перетину мобілізації цивільного населення та використання санкціонованого державою насильства надає американським подіям перегуків із революційним моментом українського Евромайдану.

Протести Евромайдану 2013–2014 років, відомі також як Революція Гідности, стали переломним моментом для постсовєтської влади і суспільства України. Відмова Віктора Януковича підписати Угоду про асоціяцію України з ЕС спровокувала вихід тисяч громадян на вулиці, найчисленніше – в Києві4. Януковичеве рішення було виразним сиґналом, що Україна й надалі залишиться в сфері впливу Росії і відвернеться від Европи, попри прагнення українців. Учинок Януковича став рушійною силою для демонстрацій. Те, що починалось як мирні демонстрації, що закликали президента підписати угоду про асоціяцію, перетворилося на сцени насильства й хаосу, коли влада скерувала силовиків придушити заворушення, які набули розмаху5. Понад сто українців загинуло в сутичках між силовиками та здебільшого беззбройними протестантами. Утім, попри кровопролиття, ці події поклали початок помітним змінам української політичної дійсности. Янукович утік до Росії, а Верховна Рада офіційно позбавила його влади. Щоправда, коли Україна наблизилася до необхідних політичних змін, яких так прагнули її громадяни, Росія вторглася на територію Східного Донбасу, дестабілізуючи його, після чого здійснила анексію Кримського півострова.

Українська поліція спеціяльного призначення на початку Евромайдану, 24 листопада 2013 року, Київ. Фото: Іван Бандура. Джерело: Flickr.

Контекст цих двох протестів різний, але серцевиною обох суспільних рухів є відмова урядових інституцій визнавати вимоги людей. Ба більше, оскільки правоохоронні органи застосували зброю проти своїх громадян, леґітимність держави було підірвано і на місцевому, і на загальнонаціональному рівнях. Нездатність затримати представників поліції, відповідальних за вбивства афроамериканців, і відсутність затриманих серед силовиків, які скерували зброю проти протестувальників на Майдані, – це фактично два боки однієї медалі. Обидві групи усвідомлювали, що державні інституції, котрі мали би захищати їх, зрадили їхню довіру. Відтак єдиним доступним для них способом висловити невдоволення й спробувати щось змінити були виступи в соціяльних медіях (іскрою, з якої розгорівся Евромайдан, став пост журналіста Мустафи Найєма в фейсбуці) та демонстрації. Важливо, що Евромайдан відомий також як Революція Гідности, вимога европейської інтеґрації з боку громадян України. Для американських демонстрантів поняття «гідність» теж перебуває під загрозою. «Гідність» у їхньому випадку – це визнання повного та рівнозначного громадянства для афроамериканців у Сполучених Штатах. Оскільки 2020 рік позначає шосту річницю Евромайдану та російського посягання на суверенітет України, є уроки, що їх американські протестувальники можуть засвоїти від українських колеґ. Один із них стосується того, що трапляється, коли демонстранти покидають вулиці й настає час інтеґрувати революцію в наявні системи правління6.

 

Протести під час Евромайдану. Київ, 24 листопада 2013 року. Фото: Іван Бандура. Джерело: Flickr.

Протести в Европі та їхній вплив на українську інтеґрацію

Протести в Сполучених Штатах зродились із багатовікового досвіду афроамериканців, за якого вони стикалися з насильством, що його санкціонувала держава, та расовими утисками. Те, що подібні демонстрації відбулись і в Европі (перетинаючи уявні кордони Західної та Східної Европи), свідчить про прикре поширення інституційного й повсякденного расизму щодо етнічних меншин і темношкірих у країнах, які проголошують демократичні та ліберальні практики. У Франції демонстрації міжнародного руху «Життя чорних важливі» виступили проти жорстокости поліції і в самій країні, і в США. Французькі демонстранти вигукували ім’я Адами Траоре, темношкірого, якого 2016 року вбила паризька поліція. У Німеччині активісти вимагали справедливости для афроамериканців і темношкірих німців. У січні Карамба Діабі (єдиний німецько-африканський парламентарій) став жертвою насильства на ґрунті расизму: його офіс обстріляли невідомі нападники, згодом він отримав від неонацистів погрози вбивства. У Британії протестувальники скинули в Бристолі з п’єдесталу статую работорговця Едварда Колстона й затягли її у Бристольську гавань. У Польщі протести в пам’ять про Джорджа Флойда увиразнили проблему неґативного ставлення до кольорових у країні, включно з використанням слова «murzyn» («негр»), що його чимало темношкірих уважають за принизливе. Щоправда, ці демонстрації не отримали одностайної підтримки европейців. Британія обурилася, що пам’ятник Колстона спіткала доля потопельника, і на активістів посипалися звинувачення в «стиранні історії». Тип мислення, який уважає скидання статуй работорговців стиранням історії, оприявнює зв’язок пошанування і історичного факту як ув Европі, так і в Сполучених Штатах, і імперської спадщини расизму.

Із другого боку, в Росії не було видимих ознак протестів у пам’ять про Джорджа Флойда. Натомість російський лібертаріянський рух почав використовувати гештеґ «Життя росіян важливі» після червневого вбивства цивільного, що його здійснили правоохоронці в Єкатеринбурзі, щоб привернути увагу до прикладів звірств поліцейських у Росії. Утім, цей гештеґ має расистський підтекст, який випливає з нещодавнього інтерв’ю засновника руху Міхаіла Свєтова. Він досить чітко пояснив, що йдеться лише про етнічних росіян та інших слов’ян із білою шкірою. Скидається на те, що в Україні відбулося декілька малих протестів проти расизму та жорстокости поліції. Єдиний запорізький протестувальник, Костянтин Андрєєв, уточнив, що виступає за расову рівність у Сполучених Штатах та Україні. У Тернополі також відбувся невеликий мітинґ африканських студентів, що, як стверджують, викликав гнів мера. Представники української діяспори також писали повідомлення, висловлюючи підтримку темношкірим, і в соцмережах закликали до дій7. Щоправда, реакція на ці протести й демонстрації виявила певний спосіб мислення серед українців, що викликає занепокоєння. Коментарі в соцмережах, які стосувалися тернопільської та запорізької акцій, всуціль несхвальні: вони прямо заперечують існування расизму в Україні, а також містять гомофобні закиди на адресу Андрєєва, відомого як активіст ЛҐБТ.

Антиправоохоронні протести в Росії та відповідь на невеликі антирасистські акції в Україні є цікавим випадком, адже в обох країнах уже давно документально підтверджено низку справ, пов’язаних із расизмом та упередженнями щодо кольорових. Про російський расизм щодо африканців та уродженців Центральної Азії шириться лиха слава. Минулого тижня ця проблема знову далася взнаки: таксист у Брянську відмовився підвозити африканського студента. Коли водія запитали, чи він відмовив студентові, бо вважає себе расистом, той відповів: «Так». Інцидент було знято на відео й викладено в соцмережах, що спровокувало потік неприязні до «чорних» на підтримку щойно звільненого водія таксі. Інший випадок, який набув розголосу, пов’язано з афро-українським блоґером, який мешкає в Росії: він отримував погрози в мережі за обговорення проблеми з расизмом у Російській Федерації. В Україні траплялися подібні випадки, але, на відміну від російських, в українських медіях реґулярно з’являються афроукраїнці й африканці – жителі держави, які представляють країну на різних публічних платформах8. Утім, як видно з нещодавньої статті на «Громадському», в Україні все ще існують серйозні проблеми, оскільки афроукраїнці та африканці стикаються з дискримінацією у сфері житла, працевлаштування, а також у повсякденному житті. Із власного досвіду, як темношкіра жінка, що досліджувала Київ та Одесу, я зіткнулася з кількома схожими проблемами через належність до темної раси. Українці витріщалися на мене й час від часу зачіпали, але загалом люди, яких я зустрічала в Україні, були привітні9. Таким позитивним досвідом я завдячую і заходам безпеки, яких дотримувалася під час перебування тут, зокрема, я ніколи не виходила до міста сама пізно ввечері, завжди трималася центру Києва, якщо не працювала в архівах. Багато кольорових у Росії мали досвід, подібний до того, який пережили їхні товариші в Україні. Антирасистські протести в Европі й ставлення до темношкірих у Росії та в Україні має глибокий сенс для країни та її мети, якою є европейська інтеґрація.

У статті за 2014 рік «Інтеґрація та дезінтеґрація: Европа, Україна і світ» історик Тимоті Снайдер стверджував, що Україну слід сприймати як «суб’єкт і об’єкт проєктів інтеґрації та дезінтеґрації, як сполучну ланку між европейською і світовою історією»10. Я стверджую, що цю думку варто розширити й розташувати Україну в ширших рамках расизму й упереджень ув Европейському Союзі. Це пов’язано з унікальним становищем України. Поруч із намаганнями інтеґруватися до «Европи» вона несе спадок колишнього колоніяльного досвіду перебування в складі Російської та Австро-Угорської імперій і республікою Совєтського Союзу. Щоправда, як засвідчують протести в країнах-членах ЕС, ці держави також мусять боротися з власною багаторічною історією колоніяльних утисків і расових упереджень. Ці демонстрації виводять на перший план фундаментальний конфлікт між европейськими ідеалами рівности й демократії і стиранням імперського насильства щодо колоніяльних суб’єктів. Україна досі стикається із цією ж проблемою, адже Росія і далі проєктує на неї власні імперські уявлення (згадаймо Путінову концепцію Новоросії, яка постала після вторгнення російських військ в Україну 2014 року).

Однак Україна протягом тривалого часу була місцем зустрічі етнічного, мовного та релігійного розмаїття, що його засвідчили навіть протести на Евромайдані11. Промовці, які виступали українською і російською, католики, православні та греко-католики, мусульмани і юдеї, об’єдналися, вимагаючи від влади повернутися на шлях до Европи. У той час як лідери европейських держав визнали поразку мультикультуралізму, сучасна українська історія та досвід показують, що він можливий. Коли Україна подає заявку на членство в ЕС, Европейський Союз має врахувати те, чого інтеґрація багатокультурности й імперської спадщини може навчити його членів про розмаїття. Якщо Україну приймуть, вона стане першою колишньою не-балтійською республікою Совєтського Союзу, що ввійшла до ЕС. Унікальний совєтський контекст національної політики та ставлення до національних меншин усе ще позначається на матеріяльному й соціяльному складі України.

Ба більше, те, як Україна даватиме раду з проблемами упередження проти кольорових людей, теж покаже, на який шлях вона прагне ступити. В есеї «Раса, медії та постколоніялізм» Лада Біланюк красномовно доводить: представлення темношкірих в українському медійному просторі парадоксальне щодо задокументованих випадків расизму. Вона стверджує, що Україна опинилась у лімінальному просторі між націоналізмом і космополітизмом, де «космополітизм» означає поворот до «Европи». Утім, рух проти расистського насильства та дискримінації в провідних країнах ЕС показує, що й вони намагаються подолати аналогічний конфлікт. Чи приймуть вони багатокультурність, яка є частиною імперського минулого, чи, навпаки, звернуть із космополітичного шляху? Російські державні інституції зробили порівняно мало для того, щоб упоратись із нестримним расизмом у країні. Однак якщо Україна прийме власне етнічне розмаїття і захистить етнічні меншини в межах своїх кордонів, то продемонструє справжній вихід із-під російської тіні й послабить несправедливі претензії Росії, буцімто в країні існує упередження щодо російськомовних12.

Тож ставлення до етнічних меншин в Україні та Росії варто вивчити в ширшому, порівняльному контексті. Ми підготували історіографію та літературу з питань розвитку та втілення національної політики в СССР13. Коли ми дивимося на дослідження раси й етнічности в Совєтському Союзі в постcталінський період, то розглядаємо праці, в яких домінувала Російська СФСР. Як ставилися до етнічних меншин в Українській ССР? Ми знаємо, що студенти й працівники із Центральної Азії, Африки та Куби жили, працювали й навчалися в Україні від 1960-х років до розпаду Совєтського Союзу. Та чи відрізнявся їхній досвід від досвіду тих, хто жив у Москві та Лєнінграді? Компаративне дослідження практик етнічних меншин в Українській ССР може допомогти нам зрозуміти вплив минулого України як колоніяльного суб’єкта на її участь у проєкті совєтської дружби народів. Окрім того, порівняльне дослідження може пролити світло на розбіжності в сучасному ставленні до африканських та азійських мешканців в Україні та Росії.

Підсумки

Отож протести в пам’ять про Джорджа Флойда підкреслили суперечливу природу демократичних цілей західних національних держав із усе ще живою спадщиною імперіялізму та рабовласництва. Кольорові в США та ЕС протестують проти упереджень і насильства державних інституцій. Можливо, відносно мала кількість протестів в Україні й відсутність скарг на насильство з боку поліції супроти національних меншин є вагомим доказом на користь інтеґрації України до европейської спільноти. Ба більше, революційний Евромайдан й протести, що їх спричинила смерть Джорджа Флойда, наслідують гнів і роздратування громадян, зраджених браком відповідальности державних установ. І в США, і в Україні поліція та силовики застосували силу проти цивільних. Щоправда, тільки в Україні наслідки цього насильства призвели до зміни керівництва держави.

Нам усе ще невідомо, якими будуть наслідки протестів BLM («Життя чорних важливі») в усьому світі, але, якщо вивчимо долю українського протесту під час Евромайдану, побачимо, що постійний нагляд, притягнення до відповідальности законодавців та відповідальних представників є критично важливим аспектом стимулювання і трансформації інституцій.

Підсумовуючи, український контекст імперської теми та місця зустрічі розмаїтих культур потребує подальшого вивчення, аби пролити світло на вплив совєтської національної політики та совєтського розуміння раси й постсовєтської долі етнічних меншин у колишніх совєтських республіках.

  • 1.Книжка Wesley Lowery, «They Can’t Kill Us All»: Ferguson, Baltimore, and a New Era in America’s Racial Justice Movement (Веслі Лоурі, «“Вони не можуть убити нас усіх”: Ферґюсон, Балтимор і нова доба в американському русі за расову справедливість») – це інформація з перших рук про протести у Ферґюсоні й Балтиморі, які розпочалися через убивства, що їх скоїли поліцейські. Ідентичність Лоурі як темношкірого вплинула на характер його взаємодії з демонстрантами та поліцією.
  • 2.Письменник Та-Негіші Коутс опублікував низку есеїв та книжок на тему расової нерівности й фундаментальної ролі верховенства білих у сучасних американських державних інституціях та політичному дискурсі. Його книжки «We Were Eight Years in Power» («Ми вісім років були при владі») та «Between the World and Me» («Поміж світом і мною») слід прочитати, щоб збагнути нинішній досвід темношкірих в Америці.
  • 3.Michelle Alexander, The New Jim Crow: Mass Incarceration in the Age of Colorblindness, New York: The New Press, 2012 (Мішель Александер, «Новий Джим Кроу: масові ув’язнення в часи дальтонізму»). Александер також звертає увагу на жахаюче зростання кількости обшуків та арештів без ордеру і (як наслідок) смертей невинних американців. Саме це було причиною загибелі Бреони Тейлор. Alexander, 75–76.
  • 4.https://www.opensocietyfoundations.org/explainers/understanding-ukraines-euromaidan-protests
  • 5.Yuriy Shveda and Joung Ho Park, «Ukraine’s Revolution of Dignity: The Dynamics of Euromaidan», Journal of Eurasian Studies, no. 7, 2016, 87.
  • 6.У статті для Інституту Карнеґі «Із Майдану в політику: після українських протестів Евромайдану» Наталія Шаповалова розглядає наслідки Революції Гідности, серед яких брак постійного впливу активістів на українську владу. Вона згадує відносно невелику кількість змін серед членів парламенту, стаґнацію реформи правоохоронних органів і складність перетворення очільників протесту на суб’єктів політики.
    https://carnegieeurope.eu/2019/10/24/from-square-to-politics-after-ukraine-s-euromaidan-protests-pub-80144
  • 7.Щира подяка Сандрі Расел за те, що звернула мою увагу на цю онлайн підтримку, а також за слушні коментарі після прочитання чернетки моєї статті. Деякі українці, мешканці США, теж беруть участь у акціях BLM. 
  • 8.Виступ Лади Біланюк на форумі «Критики» пояснює, як в Україні показують африканців та афроукраїнців,
    https://m.krytyka.com/en/forum/race-and-postcolonialism-ukraine-and-north-america.
  • 9.Цей досвід не універсальний. Моя стать також впливала на те, як до мене ставилися в Україні.
  • 10.Timothy Snyder, «Integration and Disintegration: Europe, Ukraine, and the World», Slavic Review 74, no. 4, 2014, 707.
  • 11.Shveda and Park, 88–89.
  • 12.Snyder, 704.
  • 13.Існує низка чудових праць, присвячених Центральній Азії, а також монографії про Совєтський Союз, що залучають розлогий матеріял. Нещодавно видана захоплива монографія Джефа Сагадіо «Голоси із совєтського краю: еміґранти з Півдня в Лєнінграді та Москві» (Jeff Sahadeo, Voices from the Soviet Edge: Southern Migrants in Leningrad and Moscow, Cornell University Press, 2019) додає особистий досвід міґрантів із Центральної Азії до дискусій про расу й етнічність у Совєтському Союзі наприкінці його існування. Також стаття Кеші Файкс і Елейни Лемон «Африканська присутність у колишньому совєтському просторі» є вагомим доповненням до літератури, яка показує, що до темношкірих, котрі народились і жили в Совєтському Союзі, ставилися немовби до вічного «Іншого». Статтю зосереджено на Росії, Кавказі й Абхазії. (Kesha Fikes and Alaina Lemon, «African Presence in Former Soviet Spaces», Annual Review of Anthropology, 31, 2002, 497–524).
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.