Раса, медії і постколоніяльність: Україна поміж націоналізмом і космополітизмом

Жовтень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
662 переглядів

Міноритарні ідентичності почали ставати центральними в моделях української ідентичности, адже постсовєтські українці прагнуть означувати себе як модерних і гідних членів міжнародної спільноти. Включення етнічного та расового розмаїття є маркером просвітництва й глобальної пов’язаности, контрапунктом до стереотипів про українців як ізольованих, сільських і нецивілізованих. Образ України як космополітичної та інклюзивної країни є частиною намагання побудувати Україну як глобально та локально привабливий бренд, прояв світової тенденції перетворення етнічности та нації в об’єкти торгівлі та збуту (Comaroff and Comaroff 2009).

Різні науковці пропонували розглядати Україну як постколоніяльну країну (Moore 2001; Масенко 2004; Korek 2007; Riabczuk 2013; Horbyk 2015; Snyder 2015). Цей підхід уможливлює паралелі між африканцями та українцями як тими сторонами, які зазнали гніту, з урахуванням однієї критично важливої відмінности: раса не була причиною підкорення українців. Коли Україна була частиною Російської імперії, її трудові та природні ресурси експлуатували, а українську ідентичність, мову та культуру підкорювали і через конкретні закони, і через неофіційну дискримінацію. Згодом, за совєтського режиму під керівництвом Росії, українську мову та культуру й далі пригнічували та переслідували. Це призвело до формування комплексу культурної меншовартости, який проявлявся і в уже незалежній Україні.

Ідеології ідентичности й відмінности впливають на ширші міжнародні дискурси про статус України на глобальній арені. Значення раси в Україні лежить у моральній економіці, яка сьогодні оточує політичні та культурні претензії націй, зокрема тих, що, як Україна, прагнуть «европейськости». Українці, бажаючи бути частиною Европи, усвідомлюють, що расова та етнічна інклюзія є передумовами вступу до Европейського Союзу; ця потреба підтримує використання расового розмаїття як ідеологічного маркера культурної просунутости і моральної гідности.

Інші країни часто засуджують Україну за расизм та етнічну дискримінацію, щоби делеґітимізувати статус країни в глобальній спільноті націй; це можна вважати за форму орієнталізму, приклад зверхньо-поблажливого ставлення Заходу до «найближчого Сходу», себто Східної Европи. Питання інклюзії чи ксенофобства українського суспільства стало фокусом національних і міжнародних новинарних медій 2012 року в контексті пісенного конкурсу «Евробачення», а також Кубка УЕФА. У 2013–2014 роках, під час протестів Евромайдану, показники розмаїття стали центральною темою в інформаційній війні, з підтекстом, чи міжнародна спільнота підтримуватиме Україну, доки Росія порушує її кордони. Росія використовувала звинувачення в етнічній дискримінації, щоб дискредитувати рух Евромайдану, а також виправдати свої посягання на український суверенітет, точнісінько так само, як вона використовувала ці звинувачення, щоб виправдати окупацію молдавських чи грузинських територій (Dunn and Bobick 2014; Kulyk 2014). Дискурси расизму та етнічної дискримінації підважують важливість зримих меншин у моделях ідентичности й нації в Україні. Українські медія-репрезентації українців як расово інклюзивних та космополітичних можна порівняти з тим, як Ізраїль розкручував імідж ЛҐБТК-дружньої країни, щоб здобути міжнародне схвалення «в аспекті цивілізаційних наративів, вимірюваних (сексуальною) модерністю» (Puar 2013, 337). Так само й Україна прагне міжнародного визнання в аспекті цивілізаційних наративів, вимірюваних етнічною та расовою інклюзивністю.

Пишучи про дискурсивно конструйовані ідентичності, дуже важливо уважно дослідити використовувані терміни, щоб апелювати до цих ідентичностей як у непрофесійному, так і в науковому дискурсах, а також бути свідомими їхньої неоднозначности й поліваріянтности, подібно до того, як Єнґ Лен описує це в контексті Китаю. Українці, значна частина яких є двомовними (українська та російська мови), мають поняття, близьке до англійського «race» (раса як українською, так і російською); але це поняття рідко стає темою дискусії. В Україні, як і в Ізраїлі, «раса» нечасто стає об’єктом обговорення, а якщо й з’являється, то найчастіше в зв’язку з поняттям «расизму», щоб обговорити радше конфлікт, а не расу як ідентичність (Lefkowitz 2004, 15). Найчастішим терміном в Україні для обговорення ідентичностей, що, як уважається, спираються на певну єдність біологічної спадковости і культурної спадщини, є національність (російською – национальность). В академічніших контекстах також з’являється поняття «етнічність» (російською «этничность»). З огляду на семантичне дублювання понять національности, етнічности й раси в Україні, варто розширити концептуалізацію етнічности, яку запропонували Джон і Джин Комарофи (Comaroff and Comaroff’s, 2009, 38), до всіх трьох понять: їх

найкраще розуміти як вільний, лабільний репертуар знаків, за допомогою яких конструюють і здійснюють взаємини; завдяки яким колективна свідомість культурної подібности відбувається чутливо; з відсиланням до якого спільні думки стають важливими.

Усі три поняття відсилають до концепцій ідентичности, які існують тому, що люди вірять у їхнє існування і поводяться відповідно (Daynes and Lee 2008).

Але, визнаючи соціяльно сконструйовану та лабільну суть явищ, до яких я апелюю тут як до національности, етнічности і раси, з метою аналізу я використовуватиму «расу» як умовне поняття на позначення аспектів ідентичности, концептуалізованих як ті, що є закоріненими в спадковості й фізичному вигляді; як

організаційну категорію тих способів обговорення, систем репрезентації та соціяльних практик (дискурсів), які використовують вільний, часто неуточнений набір відмінностей у фізичних характеристиках (колір шкіри, текстура волосся, фізичні й тілесні риси тощо) як символічні маркери для суспільного розрізнення груп (Hall 1996, 617).

У понятті «етнічність» я покликаюся до аспектів ідентичности, концептуалізованих насамперед як ті, що спираються на культуру та мову. Коли йдеться про дискурси, де постає українське поняття національність і російське национальность, я вживаю споріднений англійський термін nationality.

Раса в СССР

Спершу Совєтський Союз концептуалізували як соціяльний експеримент, покликаний привести до витворення нового виду людей, що не поділятимуться за класовими, етнічними чи расовими ознаками. Але на практиці ідентичності в совєтській системі були інституційно зумовлені, наголошені й часто артикульовані в расових поняттях (Martin 2001; Slezkine 1994). Кожного катеґоризували за національністю, яка незмінно фіґурувала в таких документах, як класні журнали, паспорти й переписи.

Лєонід Брєжнєв відзначає 60-ту річницю Совєтського Комсомолу в колі молоді різного етнічного походження. Джерело: HOLLIS Images, Бібліотека Гарвардського університету

Відповідно до офіційної державної ідеології, всі національності були рівними, і в СССР не існувало расизму, але практика не завжди збігалася з цими ідеалами (Matusevich 2009). Деякі групи були «рівнішими» за інші, а етнічні росіяни перебували на верхівці піраміди престижу та сили, інші ж слов’янські групи йшли відразу за ними. Українці зазвичай мали вищий суспільний статус, аніж неслов’янські групи. Але історичні колоніяльні взаємини з імперською Росією зберігалися через ставлення до української мови та культури як другосортної, порівняно з російською. Це знайшло відображення у відсиланні до української мови як мови худоби та собак, а до самих українців – як до нецивілізованих за природою. Це спонукало науковців провести паралелі між українським і чорним із огляду на їх подібне позиціонування щодо панівних колонізаційних культур (Riabczuk 2013; Snyder 2015, 697).

Людей із республік південно-східної Росії, включно з народами Кавказу та Центральної Азії, в совєтські часи називали «чорними»: практика, яка існує і в постсовєтських країнах (Fikes and Lemon 2002, 507). «Чорний» у СССР не позначало саме африканського походження, як на Заході, а могло означати будь-кого, кого сприймали як не-білого. У моїх польових дослідженнях фраза «чорні люди» фіґурувала як відсилання до соціяльно непривілейованих груп, незалежно від раси. Про людей із африканськими коренями зазвичай казали африканці (українською) або африканцы (російською); або ж неґри (українською) та негры (російською), що споріднено з англійським поняттям «Negro».

Головний елемент совєтського конфлікту із Заходом було артикульовано як «змагання за моральну вищість», і режим прагнув зобразити себе антирасистським та антиколоніяльним, запрошуючи афро-американських та африканських гостей (Matusevich 2009, 61–65; Quist-Adade 2007, 167). Але офіційні настанови не виключали існування расизму в СССР, який набував форми дискримінації, вилучення, вербального та фізичного знущання, а також дискурсів, які презентували Африку як дикунський і нецивілізований континент (Quist-Adade 2007). Порівняно з місцевими совєтськими студентами, студентам-іноземцям часто надавали кращі житлові умови в гуртожитках, ліпше фінансове забезпечення, а також право вільно подорожувати поза межі СССР, що викликало ресентимент і породжувало расизм серед місцевих студентів. Хай там як, можна сказати, що совєтське суспільство загалом було менш упередженим до людей африканського походження, ніж інші «білі» індустріялізовані країни, і чимало совєтських громадян приймали ідею міжетнічної та міжнаціональної єдности (Matusevich 2009, 59). Відкритість до людей різного походження переходила і на особисті стосунки, і чимало чорних студентів із Африки, більшість із яких були чоловічої статі, заводили стосунки і створювали сім’ї з місцевими жінками.

Совєтський пропагандистський плакат про расову нерівність при капіталізмі та гадану рівність при соціялізмі.  В. Б. Корецький, 1948. Джерело:  Євгеній Фікс, колекція Вейленда Рода, Вінкельман-Гелері, Нью-Йорк, США

Нація та ідентичність у постсовєтській Україні

Постсовєтські держави формувалися відповідно до націоналістичної логіки, що визначала совєтські практики, залишаючи кордони республік і їхні назви за титульними національностями. Коли нові незалежні держави почали працювати над визначенням правил громадянства та офіційних мов, кожній із них довелося зіткнутися з культурним і мовним розмаїттям свого населення. Конституція України, яку було ухвалено і ратифіковано 1996 року, прагнула охопити етнічне розмаїття в перших рядках документу, використовуючи українське слово «народ» і визначаючи його як «громадян України всіх національностей».

Люди африканського походження становлять дуже малий відсоток серед загального українського населення, хоч даних про це мало. Кетрин Венер (Wanner 2007) пише про «менш ніж дві тисячі африканців, які мешкають серед 47 мільйонів українців»; а дослідження 2008 року прямо констатує, що в Україні мешкає «відносно мало людей африканського походження» (Human Rights First 2008). За підрахунками Міжнародної організації з міґрації в Україні, 2013 року в країні перебувало 60,5 тисяч іноземних студентів, і близько 10 тисяч із них були африканці (Terno and Keita 2013). І хоч така цифра вп’ятеро перевищує оцінки Венер (2 тисячі африканців станом на 2007 рік), це все одно крихітна частка в загальному населенні (близько 0,0002%). Мені не відома статистика про народжених в Україні дітей, у кого один із батьків мав би африканське походження.

Враховуючи дуже маленький відсоток людей африканського та іншого неевропейського походження в Україні, їхня видимість у медіях та на публічних подіях викликає подив. Люди з іншим кольором шкіри в українських медіях найчастіше є шоуменами, що тільки посилює уявлення, що ті, хто є зримо Іншими, покликані розважати (переважно) білу публіку. Але є і винятки. Одним із найвідоміших африканців в Україні є пастор Сандей Аделаджа, родом із Ніґерії, який 1994 року заснував у Києві найбільшу євангелістську церкву в Европі. Кетрин Венер (Wanner 2007, с. 216) стверджує, що

пастор Сандей зумів зробити своє африканське походження такою собі ознакою духовної просвітлености, маґнетичної сили, сонячного тепла, які маскують яскраво явлений расизм у цьому суспільстві.

Найпомітнішими афроукраїнцями в медіях були співаки. 1995 року ніґерійсько-український співак Мирослав Кувалдін, соліст української реґі-групи «The ВЙО», здобув славу як переможець національного музичного фестивалю «Червона рута». Згодом він працював ведучим на українському телеканалі М1. Коли я брала в нього інтерв’ю 2009 року і розпитувала про расизм в Україні, він відповів так: «Це не проблема тут в Україні, дякувати Богові, в цьому плані тут спокійно. У Росії це має підтримку на урядовому рівні, з формуванням молодіжних загонів, але тут у цьому аспекті все гаразд». Коли я згадала про частоту появи людей африканського походження на українському телебаченні, він відповів: «У принципі так виглядає вся Европа, через це ми є ближчими до Европи». І якщо Росію Кувалдін виокремив як країну з яскравіше проявленим расизмом, аніж в Україні, то Україну він означив як ближчу до Европи завдяки залученню расового розмаїття.

Головним чинником в асиміляції зримої іншости в українськість є мова, хоча значущість протиставлення української мови російській залишається суперечливим питанням, а більшість українців є бодай якоюсь мірою двомовними. Історично значущий статус та переваги пов’язування себе з росіянами спонукали багатьох українців, які мешкають у містах, послугуватися в щоденному житті російською мовою, тож, «окрім маркування особи як міщанина, це майже не відіграє політичної ролі» (Wanner 2014, 431).

Мовний вибір часто іґнорують, і спілкування відбувається двома мовами в безкомпромісному мовному режимі (Bilaniuk 2005, 2010; Wanner 2014). Чимало русофонів узяли участь у протестах Евромайдану 2013–2014 років, і чимало з них досі борються проти проросійських сепаратистів у війні на сході України, підважуючи риторику російської влади, що, мовляв, російськомовне населення в Україні потребує їхньої підтримки. Але в деяких контекстах мовний вибір і справді має символічну вагу і був важливим чинником у дискурсах автентичности. І якщо знання російської мови було ознакою міського совєтського виховання, то добре знання української вважалося демонструванням більшої відданости українському.

Студенти, які приїхали до Совєтського Союзу, вивчали російську (навіть ті, хто приїхав в Українську ССР), адже російська була панівною, а також мовою міста. Для особи африканського походження знання української мови було рідкістю, за винятком дітей афро-українських пар, де вдома звучала українська, а також де українською велося викладання в школі (в совєтські часи це обмежувалося міським простором). Отож мовна віртуозність зримих україномовних меншин привертала особливу увагу. Міґрантів, народжених в Африці або в інших неевропейських країнах, які вміли спілкуватися українською, сприймали захоплено, особливо ж коли вони дорікали русофонам за те, що ті не спілкуються українською. Відео таких ситуацій публікували в соціяльних медіях. Наприклад, в автобусі Донецька, де африканські студенти відповідали українською російськомовній жінці, яка мовно принизила їх, заявивши: «Це Україна, це не Росія, чуєш? Треба по-українському говорити» (Gazeta.ua 2014).

Зриме розмаїття в українських медіях породжувало суперечливі інтерпретації. З одного боку, чорний колір шкіри можна вважати за товар для споживання, а з другого боку – за расову інклюзивність. І хоча кольорові люди поставали в позитивних ролях, той факт, що чимало із цих ролей були розважальні, почасти підтверджує уявлення, що зримо Інший має розважати (переважно) білу авдиторію.

Тут можна згадати спостереження бел гукс (1992, 21): «У товарній культурі етнічність стає спецією, приправою для присмачення пісної страви, якою є мейнстримна біла культура». У той же час індустрію розваг можна розглядати як простір того, що Дженіфер Керол (особисте спілкування) називає «безпечним» антирасизмом, де зримість може бути високою без відважування довіри, як це є у випадку з учителями та політиками.

У таких шоу, як «Голос країни», кольорові люди постають нормальною частиною українського медія-ландшафту, значною мірою так само, як у буденних фото чорних німців, що їх аналізував Кемпт (2012), де візуальний медіюм привертав увагу до расової відмінности, водночас у парадоксальний спосіб стираючи її як начебто несуттєву.

Вільне володіння місцевими мовами, особливо при виконанні ролей дикторів чи ведучих шоу, також сприяло асиміляції видимих інших в Україні. Охоплення видимої іншости як частини українськости символізувало просвітництво, включення України в глобальну спільноту й перевагу її постколоніяльного статусу. Водночас українізація Іншости через мову та одяг просувала вузький націоналістичний образ (Helbig 2014, 157). Як і подібні музичні програми в Сполучених Штатах, телевізійні конкурси талантів в Україні «представляють та озвучують нормативний ідеал, навчаючи й інструктуючи глядачів щодо манер і звичаїв, необхідних для того, щоб належати до нації» (Gray 2013, 788). Це стосується і кольорових українців, яким доручили представляти українське, і білих українців, яким доручили засвідчувати расову інклюзію.

Леонардо Ободоеке (сценічний псевдонім – Leo Mantis), ніґерійський студент Тернопільського медичного університету, виступає на «Голосі країни» 2014 року. Перегляньте його розмову із суддями після 5:10.

Расизм в Україні

Позитивне оцінювання чорного кольору шкіри протиставлено конкурентним дискурсам, у яких африканське походження асоціюється з відсталістю та екзотизмом (Demyanenko 2014; Fournier 2012, 56; Helbig 2014). Дані соціологічних досліджень 2007 року засвідчують, що населення України виявляє високий ступінь ксенофобії (Паніотто 2008). Це дослідження використовувало шкалу Боґардуса від 1 до 7, щоб виміряти готовність прийняти інших, за якою 1 означає готовність прийняти когось як члена родини, 2 – як близького друга, 3 – як сусіда, 4 – як колеґу по роботі, 5 – як мешканця України, 6 – як відвідувача України і 7 – як особу, яку не варто пускати до країни. Середній показник ромів був 5,7, а чорних (яких у дослідженні названо неґрами) – 5,5. Американцям дісталося майже так само: їх оцінили на 5,3, а канадійців, французів, румунів та німців – усіх близько 5,0. Іншими етнічними групами в дослідженні були поляки та євреї (обидві групи близько 4,5), білоруси (3,1) і росіяни (2,5). Раса мала значення, адже найвиразніші меншини (роми та чорні) було оцінено як тих, хто має найменше шансів бути включеним в українське суспільство, але, безсумнівно, причиною була не лише ксенофобія.

Статистика з расових злочинів в Україні є вибірковою. Згідно з даними Міжнародної організації з міґрації в Україні, у 2007–2012 роках було зафіксовано 204 расові напади, переважно проти людей азійського та африканського походження, зокрема 16 людей було вбито (Terno and Keita 2013). Реальні цифри, вочевидь, є вищими, адже нерідко про расову природу злочинів не повідомляють.

Окрім расового насильства, кричущі приклади расизму траплялися в медіях. У січні 2012 року в Тернополі місцева газета-таблоїд опублікувала фотомонтаж, де фото оранґутанґів, які обмацують жінку-блондинку, поєднано зі знімком чорних студентів, які п’ють за столом. Ця картинку супроводжувала історія про «арабів» та чорних, що билися в барі за українських жінок, яких у статті названо «курвами» (Justice 2012). Хоч ішлося про провінційну газету з накладом у 13 тисяч, ця історія стала скандальною і набула чималого розголосу в інтернеті (Kaftan 2012). І хоч такий екстремальний расизм у медіях є рідкісним, він засвідчує струмені расизму, з яким кольорові люди в Україні стикаються в повсякденному житті.

Ця сторінка «Нової Тернопільської газети» від січня 2012 року містить фотомонтаж із заголовком «Біля Орнави [торгівельний центр] лилася чорна кров… Араби з неграми билися за наших курвів». Джерело: provse.te.ua.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.