Друкувати
Понеділок, Листопад 19, 2018 - 21:21

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Причина війни в Україні – ностальгія

Грудень 2016

Досвід минулих десятиліть наочно показує, що побудова сильної демократичної держави значною мірою залежить від її способу боротьби з тоталітарним минулим. Трансформація України від радянської епохи багато в чому здається природною. Це символічний прояв політичних змін, які відбулися після втечі президента Януковича. І російська інтервенція лише підкреслила їх гостру необхідність.

Нещодавно ухвалений закон про декомунізацію є намаганням змінити політичний ландшафт України як у фізичному аспекті, через руйнацію пам’ятників та перейменування вулиць, так і в інтелектуально-моральному, через відкидання рудиментів радянського світобачення з пам’яті українців. Але якщо з першим аспектом усе більш-менш зрозуміло, то з переосмисленням спадщини СРСР виникають серйозні проблеми. Без декомунізації свідомости людей новий закон не матиме жодного значення.

Що особисто вам спадає на думку, коли ви чуєте про Радянський Союз?

Репресії, голод, дефіцит, тотальна несвобода?

Ці асоціяції виникають у багатьох українців. Але є немало тих, які згадують радянські часи з ніжною ностальгією. Чому? Причина не в тому, що ковбаса була дешева. Радше в тому, що тих, хто ностальгує, об’єднує колосальна психологічна залежність від минулого. Для багатьох це були часи сакрального досвіду – часи молодости, юнацького запалу, першого кохання. Інші ж просто звикли до комфортного патерналістського способу життя. Але є інший – найвразливіший – тип людей. Це ті, хто звик крутитися у вирі тоталітарної пропаґанди і довіряти їй, хто відчуває гостру нестачу імперіялістичної величі та сталевої руки вождя. Це ті, хто тепер стає основними жертвами політичних маніпулювань.

Менталітет українців страждав від багаторічного жорсткого впливу тотальної русифікації і страждає від нього й далі. Згідно з результатами опитування, що його провела соціологічна група «Рейтинґ» у вересні 2016 року, 35 % опитаних шкодують про розпад Радянського Союзу 1991 року, водночас половина не шкодує, а 15 % – не визначилися. Динаміка свідчить про те, що кількість опитаних, які шкодують про розпад СРСР, тепер навіть дещо зросла: 35 % цього року порівняно із 33 % у 2014-му та 31 % у 2015 році. Це доводить, що радянськість не покинула незалежну Україну. Вона й тепер активно побутує серед українців, глибоко укорінившись у суспільній свідомості. Навіть тепер, після революційних і воєнних років, після відкриття архівів КҐБ, розсекречення жахів тоталітарної машини, далеко не всі бажають виходити за рамки мітологізованої свідомости тогочасного зразка.

Помічаю закономірність. Найбільш прорадянські реґіони стали жертвами інтервенції Росії. Путін активно користується спогадами людей про «золоту добу», перетворюючи їх на об’єкт своїх політичних маніпуляцій. Він веде тверезі розрахунки. Російські військові з’являються там, де є народна підтримка, вони приходять «на допомогу» тільки туди, де є запит місцевого населення на «визволення» і «порятунок від фашистів-бандерівців». Де ностальгують за СРСР. Сценарій досить простий: тисячі прихильників «русского мира» в Донецьку та Луганську виходять на вулиці і закликають ввести війська. Після цього «волонтери» РФ приходять і «рятують» населення від «української хунти». І навпаки. У тих містах, де підтримка слабка або її пригнічують патріотично налаштовані жителі, «волонтерів» немає. Homo sovieticus є прикриттям аґресії Кремля.

Як це зупинити? Через зміну цінностей.

Перша хвиля декомунізації формально відбулася ще у 1990-х роках. Але її не було доведено до кінця. Поставивши за мету відкинути комуністичну ідеологію, вона залишила недоторканою свідомість людей. У цьому причина глобальної прірви між тим, якою наша країна є, і тим, якою могла би тепер бути.

Україна нарешті готується розрізати пуповину, яка стільки років з’єднувала її з тоталітарним минулим. Вона стає по-справжньому незалежною на рівні фундаментальних цінностей. Але говорити про припинення російсько-української війни без особистого переосмислення радянської спадщини немає жодного сенсу.

Не треба піддавати стигматизації старше покоління, воно не повинно бути контуром, наповненим сучасними візіями. Не треба ідеалізувати і майбутнє покоління, перекладаючи на нього відповідальність. Треба на рівні індивідуальної свідомости поступово відмовлятися від патерналізму. Тут і тепер більше рефлексії всіх, хто хоче миру, а не війни. Чим для мене є СРСР? Що я можу зробити для себе та інших? Як уникнути помилок минулого в майбутньому? Відповіді в головах людей – це ключі до розв’язання гордієвого вузла під назвою «завтра».

Радянськість не зникає після перейменування вулиць, знесення пам’ятників та демонтажу атрибутів комуністичного правління. Вона остаточно зникне лише після декомунізації свідомости. Наївно вірити в лікувальну здатність нового пакета законів. Підривай пам’ятники, не підривай – це не матиме жодного значення, якщо не буде особистісного зростання. Сподіваюся, українське суспільство все-таки переосмислить свою історію. Бо доки цього немає, наше майбутнє залишатиметься в пазурах двоголового орла.

Друкувати