Друкувати
Середа, Вересень 26, 2018 - 11:23

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Про неякісні закони та нечутливих критиків

Травень 2015

Невдовзі після ухвалення «декомунізаційних» законів я зрозумів, що воно стало ще одним питанням, до якого мені буде важко визначити своє ставлення. У Фейсбуку одні розумні люди нарікали, що закони ухвалено без належного обговорення та опрацювання, а другі, теж начебто недурні, відповідали, що обговорення затягнулося на 25 років і вже давно час діяти. Я був згоден і з тими, і з тими. До того ж поточні справи не давали негайно взятися за тексти самих законів і скласти власну думку, надто що спочатку її ніхто не питав (з приводу чого я був лише радий, бо не дуже знав би, що сказати).

Не всі, однак, були такі невпевнені й неквапливі. Уже за тиждень після ухвалення законів опубліковано відкритого листа низки західних та українських науковців до президента й голови парламенту [1] із закликом не підписувати два із цих законів, які визнавали певні організації борцями за незалежність і засуджували комуністичний режим нарівні з нацистським. Лист вразив мене й категоричністю оцінки тих законів та історичних явищ, що їх вони стосувалися, і переліком підписантів, серед яких було чимало тих, від кого я такої категоричности не сподівався. Мені було прикро, що чимало фахових і порядних людей, зокрема моїх добрих знайомих, підписалися під текстом, що рішуче заперечував проти державного визнання УПА (саме її та пов’язану з нею ОУН підписанти особливо не хотіли бачити в переліку борців за незалежність) і засудження комуністичного режиму, тобто дій, яких безперечно очікувала від нової влади більшість учасників і прихильників Майдану. Цю прикрість посилювало використання листа науковців у численних публікаціях журналістів, де його подавали мало не як одностайну думку світової наукової спільноти, до якої українська влада конче мала дослухатися.

Попервах незгоду із цією думкою публічно висловив, наскільки мені відомо, лише голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович [2], переконливість позиції якого підважував не лише безпосередній стосунок до творення законів, а й небажання визнати їхні очевидні для більшости вдумливих читачів вади. Навіть на заклик «Критики» долучитися до дискусії зголошувалися радше підписанти листа, ніж їхні опоненти. Водночас брак авторитетного заперечення неприйнятної для них позиції спонукав деяких українських авторів приписувати підписантам нечесні мотиви, зокрема виконання вказівок ворожих до України політичних сил. Ця жалюгідна параноя, що виявилася привабливою для багатьох читачів відповідних дописів, таки змусила мене сформулювати свою позицію, щоб показати можливість принципової незгоди з підписантами листа без заперечення кричущих вад ухвалених законів.

Власне, про самі закони я багато не говоритиму, бо за цей час про них уже досить переконливо сказали інші. Найвичерпніше це зробив Володимир Яворський [3], проаналізувавши закон про засудження комуністичного та нацистського режимів у контексті европейських стандартів прав людини та подібних актів інших посткомуністичних держав, частину з яких було зрештою переглянуто саме з огляду на ті стандарти. Не вважаючи будь-яке обмеження пропаґанди комуністичної чи якоїсь іншої ідеології за неприпущенне зазіхання на права людини, Яворський водночас наголосив, що обмеження має бути чітко окресленим і пропорційним до його загрози національній безпеці й правам інших людей, а отже, стосуватися не самих поглядів чи символів, а певних практик їх використання. Тому він запропонував, зокрема, заборонити використання комуністичної та нацистської символіки з комерційною метою, але дозволити його в науці й мистецтві, скасувати обмеження на позитивну оцінку діяльности цих режимів у наукових працях (ухвалений закон дозволяє лише такі оцінки, які «не заперечують злочинний характер режиму»), відмовитися від превентивної заборони «злочинних» назв і символів у назвах чи документах партій та інших організацій, а також пом’якшити покарання за пропаґанду тоталітарних режимів, замінивши передбачене ув’язнення штрафом. Окрім того, Яворський вказав на одну важливу проблему із забороною пропаґанди комуністичного режиму: якщо злочинність дій нацизму встановлено судовим шляхом іще в Нюрнберґу, то відсутність подібного вердикту щодо дій комуністичних режимів означає, що забороняти передбачається оцінкові судження, що вочевидь зазіхає на свободу слова.

На неприйнятне і непродуктивне обмеження свободи слова вказували й інші коментатори. Зокрема, загалом прихильний до ухваленого «декомунізаційного» пакету Олександр Мотиль писав [4], що заборона висловлювати «зневажливе ставлення» до визнаних борців за незалежність «підважує сам дух закону» про їхнє визнання, адже воно мало би сприяти руйнуванню гегемонії усталених колоніяльних дискурсів і «заохочувати до вираження будь-якої думки на вільному ринку ідей». Критичніший Андрій Портнов [5] висловлював здивування тим, що в законі про увічнення перемоги над нацизмом проголошено намір держави не допускати «фальсифікацій історії» – звісна річ, без уточнення, що вважатиметься за фальсифікацію, хто це визначатиме і як саме їх можна не допустити. Розглянувши всі чотири ухвалених акти, Портнов звернув увагу на покладене в їх основу уявлення про існування (єдино) правильного погляду на минуле, що його держава може й має прищепити зіпсутим совєтською пропаґандою громадянам, аби позбавити їх імперської ностальгії, а отже, не допустити зумовлених нею виступів проти своєї держави на користь чужої. Це уявлення Портнов цілком слушно вважає не лише за невідповідне сучасним европейським підходам до політики пам’яті, а й за непродуктивне у сенсі розуміння та долання конфлікту на Донбасі, що його відмінні погляди на історію зумовлюють далеко меншою мірою, ніж сучасні дії різних еліт. У суголосному з позицією Портнова аналізі Оксани Шевель [6] чітко вказано, що ухвалені закони, по-перше,

не віддаляють Україну від політизованого підходу до історії радянських часів, коли уряд санкціонував одне-єдине правильне тлумачення історії, визначав героїв і ворогів та «спрощував» історичні труднощі до чорно-білої картинки протистояння ідеологічно правильних і добрих «наших» та ідеологічного ворога – «інших». По-друге, закони не відображають європейських стандартів політики пам’яті, які ставлять на центральне місце вшанування жертв серед цивільного населення внаслідок політичного насильства та засуджують вбивства і жорстоке поводження з цивільним населенням, незважаючи на те, з якою метою виконувались ці злочинні дії.

Чим відрізняється від цієї слушної критики позиція авторів згаданого відкритого листа, які теж начебто переймаються насамперед тим, що ухвалені закони суперечать «одному з основоположних політичних прав – праву на свободу слова»? На мою думку, відрізняється вона головною мірою двома взаємопов’язаними речами: з одного боку, категоричним неприйняттям державного визнання УПА й ОУН серед борців за незалежність, а з другого – застереженням щодо однозначного засудження совєтського режиму. З одного боку, авторів листа дуже непокоїть перспектива законодавчої заборони публічних виявів «зневажливого ставлення» до двох українських націоналістичних організацій, одна з яких «стратила десятки тисяч поляків в одному з найогидніших актів етнічної чистки в історії України», а друга «співпрацювала з нацистською Німеччиною від початку її вторгнення до Радянського Союзу 1941 року» й «брала участь у єврейських погромах в Україні». Не дивно, що історики виступають проти директивного накидання єдино правильної версії минулого, яке означало б обмеження можливостей публікувати інші інтерпретації. Проте їхні всуціль неґативні характеристики УПА й ОУН відбивають той-таки поділ на добрих «наших» і поганих «чужих», тільки з іншим знаком, ніж у законах «від В’ятровича». Принаймні у випадку УПА вдумливі історики мали би зауважити не тільки вбивство поляків, але й спротив нацистським і совєтським окупантам, а дослідники політики пам’яті – усвідомити, що саме цей на диво масовий, тривалий та успішний спротив і робить вояків УПА героями для дедалі більшої кількости сучасних українців, зокрема й тих, що не поділяють засад інтеґрального націоналізму та щиро засуджують практику етнічних чисток. Ба більше, нова російська окупація актуалізувала потребу збройного спротиву, а отже, привернула більшу увагу до її найвідомішого в українській історії прикладу, тому за минулий рік ставлення до УПА суттєво поліпшилося в усіх реґіонах, окрім Донбасу.

Звичайно, науковці мають не давати політикам, журналістам та решті українських громадян забути, що поряд зі спротивом окупантам (а часом і замість нього) деякі вояки УПА чинили насильство щодо мирного населення та опонентів у власних лавах, а отже, не всі причетні до тієї структури люди були героями чи просто гідними людьми. Але цей ганебний, хоч і типовий для військових формувань аспект діяльности не повинен заступити позитивного образу повстанської армії як вияву боротьби бездержавного народу проти незрівнянно сильніших потуг. Хоч як би хотілося упередженим науковцям на Заході та їхнім однодумцям в Україні подати всю історію українського націоналістичного руху як історію антисемітизму, етнічних чисток і співпраці з нацистами, дедалі більше українських громадян сприймають його як боротьбу за незалежність України, подібну до націоналістичних рухів у багатьох інших країнах, що опинялися під імперським чи окупаційним пануванням. Не замовчуючи ганебних сторінок у складній історії цього руху, не спрощуючи його до одвічного протистояння раз і назавжди визначених «своїх» і «чужих», українські інтелектуали й політики не мають права позбавляти народ героїв – звісно, не тільки націоналістичних і не лише етнічно українських. Водночас, як слушно наголосила Шевель, політика пам’яті мусить звертати не меншу увагу на жертв, зокрема й жертв окремих злочинних дій тих організацій, яких більшість населення воліло би вважати за героїв. Закордонні дослідники можуть істотно допомогти українським колеґам виконувати це непросте завдання, якщо поєднуватимуть критичне ставлення до націоналістичної обмежености з чутливістю до національних сентиментів і навіть комплексів народу, постімперську емансипацію якого ускладнює нова імперська загроза. На жаль, відкритий лист такої чутливости не демонструє.

Те саме стосується й оцінки совєтського періоду, тотальне засудження якого, на думку авторів листа, «матиме несправедливі та безглузді наслідки». Звісно, не все в політиці комуністичного режиму загалом і щодо України зокрема було неґативним, і чимало його діячів щиро хотіли добра українському народові. Але ж так само можна сказати про кожен режим в історії людства, в тім числі й нацистський, принаймні щодо Німеччини. Окремі добрі за намірами чи корисні за наслідками дії не можуть перекреслити загальної антигуманної й антидемократичної сутности совєтського тоталітарного режиму та його численних злочинів щодо українського народу зокрема. Саме тому українська держава мусить рішуче відмежуватися від ідеології та практики цього режиму, як відмежувалися від нього і його місцевих сателітів центральноевропейські й балтійські держави, а від нацистського – повоєнна Німеччина. Потреба такого відмежування стала особливо нагальна тепер, коли російська влада, відроджуючи його, зазіхає на саме існування України як незалежної демократичної держави. Це в жоден спосіб не заперечує вартости перемоги над нацизмом, вирішальний внесок до якої зробив не совєтський режим, а народи під його пануванням, зокрема український.

 

Не всі українські громадяни погодяться з таким рішучим відмежуванням, водночас російська влада та її симпатики на Заході не забаряться використати його задля сіяння розбрату серед українців та дискредитації постмайданної України у світовій громадській думці. Роз’єднавчі наслідки ухвалених законів особливо наголошує один із підписантів листа, Дейвід Марплз [7], у статті, що захищає висловлену в ньому позицію від В’ятровичевих закидів в упередженості. На його думку (не знаю, чи спільну для всіх підписантів), «цілком припустимим є прибирання пам’ятників Лєніну, які, відверто кажучи, намозолили око», але «неможливо змусити людей миттю змінити погляди, яких вони дотримувалися довший час, або проіґнорувати їхні думки лише тому, що ми з ними не погоджуємося». Не розумію, чим прибирання пам’ятників засновникові совєтського режиму відрізняється від засудження самого режиму: обидві дії підтримують не всі громадяни, але обидві потрібні як символічні маркери державної політики та дороговкази для подальшого розвитку суспільства. Водночас засудження комунізму не більш роз’єднавче, ніж засудження нацизму, до якого влада Німеччини спершу вдалася лише під тиском окупантів і в тому обсязі, якого вони вимагали, а повнішу та рішучішу денацифікацію почала здійснювати щойно за два десятиліття, коли виросло нове покоління, яке не мало особистих спогадів про, так би мовити, добробут і могутність часів великого Гітлера. Українці чекали не менше, а нині роблять лише ті кроки, які в інших (менш роз’єднаних або більш залежних від зовнішніх чинників) країнах зроблено відразу після падіння тоталітарних режимів.

Важко позбутися відчуття, шо наголос авторів відкритого листа на роз’єднавчому впливі, який матиме засудження комуністичного режиму, принаймні почасти пов’язаний із неприйняттям підставового для ухвалених законів уявлення про однакову злочинність комунізму та нацизму. Марплз каже, що хоч і не поділяє цього уявлення, вважає «логічним, що люди стоять на таких позиціях» у країнах, які пережили комуністичне панування, зокрема Україні. Не знаю, скільки підписантів поділяють цю логіку, але щось не пам’ятаю їхніх публічних протестів проти неосовєтських тенденцій часів Януковича чи такої само пильної уваги до українських неоімперських комуністів, як до більш чи менш радикальних націоналістів. Зрештою, в час брутального наступу Януковича на українську демократію, деякі з них примудрялися бачити головну загрозу цій демократії не в ньому, а в націоналістах зі «Свободи». Хоча під час Евромайдану відповідальні дослідники української історії та політики більш чи менш активно намагалися утвердити в світовій громадській думці протилежну ієрархію загроз, нинішній лист показує, що примарна загроза реабілітації нацизму все ще тривожить багатьох західних науковців далеко більше, ніж реальна небезпека консервації спадщини комунізму.

Крім неприйняття еквівалентности комунізму та нацизму, застереження авторів листа щодо пропонованої зміни політики пам’яті зумовлене, на мою думку, ще й нерозумінням неґативних наслідків статусу-кво, який також розбігається з родинними спогадами й ідеологічними переконаннями великої частини громадян. Можливо, збереження усталеної політики викликало би менше публічних протестів, ніж зміна, але навряд чи менше приватних заперечень, розчарувань і страждань людей, які вважають, що держава довгий час іґнорувала їх, і сподіваються, що нова влада нарешті зверне увагу на їхню думку. Цілком погоджуюся із Шевель, що

одні тільки заклики до відхилення цих законів не залишать Україну з нейтральним або більш прийнятним морально правовим і громадським середовищем, а залишать її з правовим та інституційним режимом, який був створений за часів Радянського Союзу і який мало змінився з того часу.

Інша річ, що зміна має стосуватися не тільки декларативної оцінки певних періодів минулого, а й характеру його репрезентації в різних ділянках – від пам’ятників полеглим героям і жертвам до матеріяльного забезпечення ще живих ветеранів – і самого способу здійснення політики пам’яті. Адже, приміром, визнання вояків УПА як борців за незалежність не передбачає скасування ухваленої на початку 1990-х норми, що ґарантує соціяльні пільги всім совєтським ветеранам (у тому числі й ґебістам, які вбивали повстанців і – перебравшись у повстанську форму – мирних мешканців західних областей), а упівцям дозволяє такі пільги лише за умови, що вони боролися проти нацистського – але не совєтського – режиму й «не вчинили злочинів проти миру і людства». А закон про засудження тоталітарних режимів передбачає совєтську практику централізованого встановлення однієї моделі пам’яті для всіх частин країни – практику, від якої постсовєтська Україна вже почасти відійшла. Тобто відмежовуватися від совєтського режиму треба не менше, як пропонують підписанти, а більше, і не тільки за формою, а й за суттю.

Водночас самі ухвалені 9 квітня закони – неякісні й великою мірою неевропейські – президент, на мою думку, мав би заветувати, вказавши статті, що потребують перегляду, і доручивши якнайшвидше підготувати нові версії, що враховуватимуть висловлені в громадському обговоренні зауваги. Хоча чимало українців неминуче сприймуть цей відступ як відмову від декомунізації, краще зробити цю важливу справу трохи пізніше, але відповідніше до декларованої мети наближення до Европи. Бодай тому, що невідповідність обернеться не лише саботуванням законів, а й формальним скасуванням їх у суді: як не нашому конституційному, то европейському з прав людини.

Друкувати