Друкувати
Субота, Вересень 22, 2018 - 02:08

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Про декомунізаційні закони: з користю і не без оптимізму...

Травень 2015

Ухвалення «яблука розбрату» у вигляді чотирьох законів, покликаних оголосити автодафе радянському спадку в Україні, викликало цілком полярні реакції інтелектуалів: від закликів до очільників держави не підписувати їх до створення певного громадського тиску на користь схвалення. Але чи продуктивні такі підходи? На думку одразу ж спадає приклад розробки ІТ-продуктів із відкритим кодом – наприклад, популярних інтернет-бравзерів Mozilla Firefox чи Google Chrome. У нашому випадку лобісти законів виступають як розробники, а критики і симпатики – як користувачі, які, проте, мають змогу безпосередньо брати участь у покращенні продукту. Схожий підхід здається вельми продуктивним і в процесі розробки конроверсійних законопроєктів. Найбільшою перешкодою цьому в Україні є максималістський підхід сторін до згаданих законопроєктів. Здається не зовсім реалістичним вимагати від нормативного акту врахування всіх нюансів, щодо яких немає консенсусу ні у колі фахових істориків, ні у суспільстві загалом (перипетії визвольних змагань 1917–1921 років, періоду 1920-х років, історії ОУН та УПА).

Приміром, лист зарубіжних україністів [1] (хоч знаю особисто й безмірно шаную окремих його підписантів) не може не дивувати категоричністю застереження президента та голови ВР від підписання декомунізаційних законів. Із другого боку, майже цілковите відкидання критичних зауваг опонентів [2] теж мало промовляє на користь апологетів ухвалених у ВР актів. Заради справедливости слід визнати, що така ситуація не останньою чергою виникла через кулуарність розробки й винесення на голосування законопроєктів без широкого професійного та громадського обговорення. Але словами рилєєвського Мазепи: «И Петр, и я – мы оба правы». Сьогодні Україна не має часової розкоші, як Мойсей сорок років водити євреїв пустелею, щоб дочекатися, доки помруть ті, що знали рабство, і будувати державу з вільнонародженими. Парадокс і, можливо, найбільше досягнення радянської системи в тому, що вона змогла виробити певний механізм самовідтворення. Попри очікувану простоту Мойсеєвого рецепту, плин часу не виявився надто ефективним антидотом: патогени комуністичного режиму не зникли поступово разом із очевидними своїми носіями, а мутували в інші форму, знайшовши нових носіїв та розповсюджувачів хвороби. І тут бачимо широкий діяпазон: від деяких молодих політиків, які вийшли на сцену в часи Помаранчевої революції до «фаланґ» безіменних «тітушок». Ухвалені закони в ідеалі мали би не тільки блокувати шляхи розповсюдження «вірусу радянщини», але й відкрити перспективи для побудови держави на нових засадах.

Цілком імовірно, і це не раз випадало спостерігати в минулому, що тривалі інтелектуальні баталії могли би відтермінувати чи взагалі унеможливити ухвалення цих законів. Згадаймо бодай дискусії з приводу того, яким має бути підручник із української історії. Виникаючи час від часу, всі вони по суті закінчилися нічим. Не допомогла навіть спроба УІНП за директорства Юхновського надати цьому процесові якоїсь організованости. (Низка легкодоступних у мережі та відомих текстів Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Ігоря Гирича, Костянтина Баханова, Георгія Касьянова та інших. Пригадаймо і шквал критики, який дістався Яковенко та Грицакові за їхні підручники.)1

Чи є ухвалені закони досконалими відповідно до юридичних трактувань або наукових уявлень про радянський період? Звісно ж, ні. Хоча це й у дечому банально, але слід зазначити, що недосконалість притаманна всім людським проєктам без винятку. У цьому випадку Україна – і в це дуже хочеться вірити – обрала, кажучи словами Вацлава Гавела, «п’ять років помилок, аніж п’ятдесят років саботажу». Я особисто сподіваюся, що усвідомлення того, що проголосовані закони далекі від ідеалу, дасть змогу подивитися на них як на такі, що окреслили маґістральний рух, який буде і повинен кореґуватися залежно від обставин. Для наукової та експертної спільноти значно конструктивніше виглядає не поділятися на табори за принципом pro et contra, а натомість спільно працювати над покращенням ухвалених актів, моніторити їх впровадження, пильнувати унеможливлення обмеження наукових дискусій. І прихильники скасування цих законів своїми арґументами теж можуть посприяти їх удосконаленню. Успіх реалізації визначених принципів декомунізації напряму залежатиме від низки чинників: політичної волі, максимальної відкритости процесу, здатности до діялогу з опонентами, врахування конструктивної критики (тобто такої, що, критикуючи, пропонує альтернативу), відстеження суспільних настроїв, постійної популяризаційної та пояснювальної роботи тощо. Тобто, повертаючись до використаної на початку аналогії з відкритим кодом бравзерів: чи допускають розробники певну втрату монополії над створеним продуктом та залучення користувачів до виправлення помилок? Хоча деякі з названих аспектів поки що іще мало проявили себе, їх варто заохочувати, щоб відверті українофоби не потрапляли до категорії «борців за українську незалежність» і навпаки (деякі приклади подібних курйозів наведено в тексті Сергія Луніна [3]).

Учасники дискусії не раз наводили приклади постатей, які ніяк не вкладаються у прокрустове ложе ухвалених законів. Мені тут спадає на думку колоритна особистість Матвія Яворського, який спочатку перебував у лавах УГА, потім приміряв на себе лаври головного українського історика-марксиста й завзято громив буржуазно-націоналістичні погляди «старих спеціялістів», а врешті його репресували раніше за об’єктів його критики. Таких анедоктичних прикладів у нас вистачає: починаючи від Івана Мазепи, якого у церквах піддавали анатемі (згідно із царським указом), а водночас славили як благодійника. Так само, говорячи про Яворського, Хвильового чи Шелеста, за одні справи їх можна засуджувати, водночас віддаючи належне за інші. Спокусливе бажання визначити все в чорно-білій палітрі в таких випадках все-таки має поступитися напівтонам. Такі постаті ніяк не вписуються в скупі межі нормативних актів, і їх не можна однозначно схарактеризувати ними. Якби законодавці були спроможні унормувати всі неоднозначності, це справді був би «кінець історії». Ба більше, таке вичерпне унормування було би шкідливим для свободи наукової дискусії. Проте вироблення механізму ухвалення в судах персональних рішень щодо окремих постатей із радянського минулого, особливо тих, чиї дії містять доказовий склад злочину, могли би започаткувати в Україні практику юридичної оцінки, що була б нормативною і для істориків. Питання ж у тому, чи приклади цих осіб підважують загальний дух законопроєктів і роблять їх мертвонародженими? Очевидно, що тут маємо справу з винятками, які не становлять критичної маси, щоб бути достатнім арґументом проти основної тенденції. Винятки на те й існують, щоб своїм існуванням не промовляти на користь правила, а окреслювати його межі та умови, за яких воно діє.

Попередній виклад аж ніяк не означає, що процес декомунізації не несе певних загроз і застережень. Головним викликом залишається уникнення формалізації та виникнення нового «єдиноправильного» потрактування певної історичної постаті, обмеження академічної свободи – власне тих рис, якими хибував «совок» і яким покликані протидіяти ці законопроєкти. Критика, зауваження, пропозиції та побажання громадськости мали б постійно розчиняти мембрану цих законів, унеможливлюючи їх перетворення на «річ у собі», за потреби переписуючи закладені норми, якщо вони не спрацювали чи вимагають кореґування. Як знаємо, всі зазначені загальні речі так чи так упираються в людський чинник. Тому не зайве було б інформувати громадськість і про конкретних осіб, які візьмуть на себе відповідальність за успіх чи провал реалізації безумовно важливої для України ідеї. На жаль, прикладів дієвого впливу громадськости на впровадження таких законів ми практично не знаємо, і тут є привід покласти ще одне сподівання на ухвалені декомунізаційні акти й подальші ініціятиви в цьому напрямі.

Наостанок хочу зазначити, що модерація такого обговорення – річ вельми потрібна, і велика подяка «Критиці» за опікування багаттям дискусії, якому не дають ані занадто сильно розпалитись, ані згаснути.

Друкувати