Друкувати
Четвер, Вересень 20, 2018 - 08:10

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Дуже відкритий архів

Червень 2015

Активна дискусія, яка розгорнулася на шпальтах «Критики» [1] та в соціяльних мережах, письмові протести-звернення провідних фахівців [2] і установ лише підкреслюють і суспільну важливість, і дражливість теми «декомунізації» та шляхів її впровадження. Як і Володимирові Кулику [3], мені складно остаточно визначити свою позицію, адже необхідність вирішити питання з визнанням борців за волю України, боротьбою з тоталітарною ідеологією тощо цілком зрозуміла. При цьому хотілось би вірити, що слова Григорія Старікова [4] про те, що ухвалені закони в ідеалі блокуватимуть шляхи розповсюдження «вірусу радянщини» і відкриють перспективи для побудови держави на нових засадах, стануть пророчими. Із другого боку, абсолютно справедливою є критика механізмів впровадження ухвалених законів, неприйнятність методів їх підготування та подання на затвердження, відкрите іґнорування зауважень фахівців з боку розробників законів тощо.

Загалом доволі помітним є акцентування в усіх дискусіях уваги лише на трьох законах і відсутність розгляду «Закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». Проте нічого дивного в цьому немає з огляду на специфічність самого закону, який, на відміну від інших, має яскраво виражений практичний характер. А з другого боку, актуальність і підтримку цей закон дістав через реальні наявні проблеми з доступом до документів Національного архівного фонду, особливо з доступом до документів в окремих відомчих архівах.

Водночас уже від перших днів представлення цього закону громадськості він отримав неґативні відгуки в середовищі науковців та архівістів, що знайшло відображення у Зверненні Спілки архівістів України, у дискусії, що розгорнулася під час засідань громадських рад комітету з питань духовности і культури Верховної Ради, Державної архівної служби України, листах обласних редакційних колеґій книжки «Реабілітовані історією». Зокрема, було звернено увагу на недоцільність і небезпеку ухвалювати окремі положення Закону, їх спрямованість на руйнацію архівної системи України та загрозу знищення національної архівної спадщини.

Як і в інших законах, що їх розробила група «В’ятрович [5] і Ко», під егідою популярної та суспільно важливої мети парламентарі та президент ввели в дію низку непрофесійних, нечітких і розмитих норм. Віддаючи шану спробам пана В’ятровича та його колеґ-«експертів із доступу» створити єдині норми доступу до документів радянської доби, не можу не звернути увагу на їхню низьку фахову майстерність в галузі архівознавства та діловодства державних органів влади та управління. Передовсім це відображено у впровадженні нової науково необґрунтованої термінології та її означень. Скажімо, запроваджуючи термін «архівна інформація репресивних органів» (ст. 2) і даючи йому пояснення, розробники відносять до «архівної інформації репресивних органів» і ту інформацію, яка перебувала у цих органах. Тобто, керуючись логікою розробників, інформація документів, скеровуваних до КҐБ, Міністерства юстиції, Верховного суду тощо на погодження, теж є інформацією репресивного органу?

Не менш дискусійною є й дефініція «жертва репресивних органів». Якщо покликатися на подане роз’яснення, до категорії жертв репресивних органів (а також якщо враховувати перелік цих органів, наведений у законі) потрапляють і серійні вбивці, грабіжники та інші злочинці, адже їхні основоположні права і свободи теж було порушено в результаті судових вироків. Особливо це стосується вироків смертної кари, якими було порушено основоположне право людини – «право на життя».

Винятково непрофесійною позицією аналізованого закону є теза про створення цифрових страхових копій (ч. 4, ст. 2), адже нині в світовому середовищі професійних архівістів і науковців чітко говориться про те, що страхові копії документів мають зберігатися на папері або на плівці. Зокрема, ще у 2010–2011 роках Міжнародна рада архівів провела анкетування щодо створення страхових копій архівних документів, а її експерти дійшли висновку, що у цифровому форматі можна створювати лише фонд використання, але аж ніяк не страхові копії. Ба більше, Вінт Церф, віце-президент компанії Google, в лютому цього року зазначав, що у своєму захопленні оцифруванням ми переводимо документи в електронний вигляд, сподіваючись, що це забезпечить їх тривалу збереженість, але якщо нас насправді турбує їхня доля, «то створіть їх екземпляри на фізичних носіях».

Декларативність та подвійне трактування

Як і в ситуації із термінологією, непрофесіоналізм розробників призвів до появи норм, що містять декларативні заяви та подвійне трактування. Візьмімо для прикладу унормований, але далеко не повний перелік репресивних органів. Тож у ч. 1 ст. 3 згадується Міністерство юстиції, але при цьому виникає питання, про документи якого саме Міністерства йдеться? УРСР чи СРСР? Адже у вітчизняних архівах зберігаються документи і першого, і другого органу. Ба більше, суто з юридичного погляду, це були два абсолютно різних відомства з різними рівнями підпорядкування. Або ж інший приклад: у ч. 4 цієї ж статті до репресивних органів належать також інші органи влади, які використовували переслідування з «політичних, класових, соціяльних або інших мотивів». Як результат, під таке визначення «репресивного органу» потрапляють практично всі без винятку державні установи періоду УРСР. Наприклад, Інститут історії АН УРСР, керівництво якого 1972 року «за політичними мотивами» звільнило з роботи видатного історика Олену Апанович. Тобто класичний приклад репресій щодо науковця за політичні погляди.

Абсурдною виглядає й ч. 4 ст. 5, у якій забороняється зараховувати архівну інформацію репресивних органів до таємної інформації. Отже, згідно із цією нормою, до вільного доступу має потрапити інформація про комунікаційні системи вітчизняних чинних в’язниць, системи захисту атомних електростанцій та інша стратегічна інформація, яка стосується державних об’єктів, стратегічних наукових розробок, що їх виконували в межах спецустанов КҐБ та МВС УРСР? Прикметно, що в частині, яка зумовлює обмеження доступу до документів репресивних органів немає ні слова про забезпечення державної таємниці.

Подвійне трактування є й у ч. 4. ст. 8, яка зобов’язує оприлюднити інформацію про всіх штатних та позаштатних працівників репресивних органів. Тож у загальний доступ має потрапити інформація не лише про тих, хто шпигував, скажімо, за націоналістичним визвольним рухом, писав доноси на політичних опонентів, але й про тих, хто допомагав ловити серійних убивць, ґвалтівників та інших злочинців. Тобто говоримо про позаштатних і штатних працівників міліції, які допомагали розкривати кримінальні злочини.

Із другого боку, доволі незрозумілою виглядає норма про переважне право ГДА УІНП на отримання «носіїв архівної інформації іноземних спецслужб» (ч. 6, ст. 12). Норма Закону не дає жодного пояснення щодо детальної характеристики цих носіїв та інформації, яку вони зберігають. Незрозуміло, чи йдеться про ті документи іноземних спецслужб, які містять інформацію про український визвольний рух, чи сюди потрапляють і інші документи, зокрема ті, що їх радянські спецслужби отримали в межах промислового шпигунства?

Урешті, значну частину норм не підкріплено жодним механізмом їх виконання. Скажімо, як має бути визначено, що та чи та інформація становить суспільний інтерес (ч. 6, ст. 8)? Хто має це визначати? Або ж у формулюванні «забезпечення належного рівня індексації та можливості пошуку такої інформації» (ч. 6. ст. 10) теж маємо незрозуміле означення «належний рівень». Належний щодо чого? І знову ж, як і хто визначатиме цю належність?

Архіви репресивних органів: кому, як і навіщо?

Основним камінцем у суперечці між архівістами та представниками групи «В’ятрович і Ко» є питання, куди передавати документи радянських репресивних органів. Позицію архівної спільноти було зосереджено довкола безумовного виконання Указу Президії Верховної Ради України від 09.09.1991 «Про передачу архівних документів КДБ до державних архівів». І саме для його виконання було запропоновано створити окремий центральний державний архів (на базі одного з нині чинних архівів), який входив би до мережі безпосереднього управління Укрдержархіву. При цьому звернімо увагу на те, що створення окремих відомчих/галузевих архівів у середині 1990-х років було викликано протидією цьому Указу і прагненням спецорганів ускладнити доступ до документів. Окрім того, було запропоновано розробити єдину державну програму з оцифрування національної культурної спадщини, яка дала би змогу перевести в цифровий вигляд не лише документ репресивних органів, але й інші документи Національного архівного фонду.

На жаль, попри сподівання архівістів, закон, який розглядаємо, ініціював створення нового відомчого архіву – ГДА УІНП. Що цікаво, цей архів створено не лише з перевищенням повноважень, адже право створювати чи ліквідовувати установи такого штибу належить не Верховній Раді України, а Кабінетові Міністрів України, але й всупереч ст. 26 Закону України про НАФ, де чітко зазначено, що «галузеві державні архіви створюються для зберігання геологічних, гідрометеорологічних, картографічних та інших специфічних видів архівних документів, які потребують особливих умов їх зберігання і використання відомостей, що в них містяться». Цілком зрозуміло, що документи репресивних органів не підпадають під жодне з цих означень.

Загалом створення ГДА УІНП, а також встановлення чітких меж на передавання документів до нього апріорі порушує питання щодо кадрового потенціялу нової архівної установи, місця її розташування та фінансування, а також організації виконання норм закону. Найперше це пов’язано з колосальними обсягами документів, які необхідно перемістити до нових приміщень. Зокрема, лише в Києві з ГДА СБУ буде вилучено понад 100 тисяч одиниць зберігання, із ГДА Міністерства оборони – теж понад 100 тисяч одиниць зберігання, із ГДА МВС – понад 400 тисяч одиниць зберігання тощо. Сукупно це близько 800 тисяч одиниць зберігання, що становить понад 15 тисяч погонних метрів, для забезпечення зберігання яких лише на архівні стелажі (за цінами 2014 року) слід було б витратити понад 5 млн. грн. Ба більше, аби розташувати ці стелажі, необхідно мати спеціяльно пристосоване приміщення площею понад 3,5 тис. м2. Із урахуванням необхідности мати службові приміщення для персоналу архіву, для читальної зали, каталогу тощо загальна площа будівлі, в якій би мав розташуватися новостворений архів, має перевищувати 4 тис. м2. Скільки ж необхідно коштів для технічного забезпечення робочих місць архівістів, дослідників та архіву загалом, можна передбачити, спираючись на наведені цифри.

Багато запитань викликає і сам процес передавання документів до ГДА УІНП, адже п. 7 Прикінцевих положень закону передбачає, що протягом двох років, наприклад, Міністерство юстиції України має передати до УІНП носії архівної інформації за 1917–1991 роки. Однак Міністерство юстиції України є фондоутворювачем Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, і на його документи створено окремий фонд № 8, у якому, власне, й зберігаються документи за період 1919–1990 років. Подібну ситуацію маємо й із НКВД (ф. 5), ГУ МВС (ф. 6) та багатьма іншими репресивними установами, чиї фонди зберігаються в центральних та обласних державних архівах. Отже, ситуація виглядає так, що документи з центрального та обласного державного архіву, які перебувають у вільному та безперешкодному доступі громадян і дослідників, має бути передано до відомчого архіву?

Інша проблема, що на весь процес передання архівних документів законорозробники відводять лише два роки. При цьому, розуміючи, що чинні нормативні акти (інструкції та норми), спрямовані на забезпечення збережености архівної спадщини, не дають змоги так блискавично провести передання документів, від Мін’юсту та Укрдержархіву вимагається внести належні зміни. Адже перед тим, як передати документи до іншої архівної установи, теперішні власники документів репресивних органів мають провести позачергову перевірку наявности й стану всіх документів. Ба більше, згідно з тими ж «Типовими нормами часу і виробітку на основні види робіт, що виконуються у державних архівних установах» та п. 4.6. «Правил роботи архівних установ» перевірку наявности і стану документів також має бути проведено і на новому місці зберігання. Відтак, якщо з ГДА СБУ переміщатимуть 100 тисяч одиниць зберігання, то на їх перевірку та приймання до нового архіву (без урахування часу, необхідного на приготування до перевезення та саме перевезення) слід витратити (за умови праці 10 працівників) 110 робочих днів, а на виконання тих же заходів щодо ГДА МВС необхідно вже 404 дні. Сукупно на передавання документів лише з двох галузевих архівів до нового ГДА УІНП піде щонайменше 1,5–2 роки. У цей період до документів не матимуть жодного доступу ані дослідники, ані користувачі архівної інформації. Припиниться видавання будь-яких довідок. Ба більше, всі посилання в історичних дослідженнях, виданих до цього часу, втратять автентичність, оскільки після прийняття на постійне зберігання до ГДА УІНП документів з інших галузевих, центральних та обласних державних архівів необхідно буде провести перефондування та переробку описів.

Підсумовуючи, хочу висловити декілька думок, щодо внесення можливих змін до чинного законодавства. На мою думку, створення ГДА УІНП та передавання йому ориґіналів архівних документів є не лише недоцільним, але й шкідливим. Натомість норми закону варто було б поширити й на інші архівні документи, аби забезпечити полегшений доступ дослідників до всієї архівної спадщини України, а не лише до архівів репресивних органів. Розробити й затвердити єдину державну цільову програму з диґіталізації архівних фондів, створення єдиної інформаційної бази даних на документи НАФ. Врешті, унормувати й полегшити і питання копіювання архівної спадщини, яке можуть здійснювати користувачі, і відповідальність за її неналежне використання.

Друкувати