Друкувати
Субота, Листопад 17, 2018 - 08:45

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

"Антикомуністичні" закони 9 квітня: що варто було би переробити

Травень 2015

Закони 9 квітня викликали зливу критики з ліберальних та інших позицій, не останньою чергою від фахових істориків з України і з-за кордону. Реакція прибічників цих законів почасти нервова й надто узагальнена. Заради змістовного діялогу варто було б розрізняти тих, хто стверджує, що такі закони взагалі непотрібні або не на часі, і тих, хто критикує лише ті чи ті вади текстів, які ухвалила Верховна Рада й іще не підписав президент.

Я належу до другої групи, тобто погоджуюся з тим, що такі акти треба було приймати вже давно, але хочу привернути увагу до деяких положень законів «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» і «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років».

Перший закон цікавий списком органів влади, військових та інших формувань, належність до складу яких надає людині право вважатися борцем за незалежність України (ст. 1). Такий статус, посмертно його набуто чи прижиттєво, матиме конкретні наслідки – серед іншого і для дослідників, яким можуть загрожувати передбачені законодавством санкції за «публічно проявлене зневажливе ставлення» (ст. 6). Що таке «зневажливе ставлення», не розтлумачено. Статтю 6 фахова спільнота вже аналізує, мені ж ідеться про те, щоб показати на декількох прикладах, до якого абсурду все може дійти.

Приклади я беру лише з часів перших визвольних змагань, бо навіть історики в полоні міту про «Велику Вітчизняну війну» і боротьби з ним приділяють їм дуже мало уваги. Суперечки точаться насамперед довкола подій Другої світової війни.

Декого засмучує, що стаття 1 визнає борцями за Україну людей, які час від часу стріляли одні в одних. На мою думку, абсурдним це стає лише тоді, коли, з одного боку, насправді воювали затяті українофоби, як-от білоґвардійці, яких химерна доля занесла на короткий час до військових або інших структур Української держави. Їхнє ставлення до цієї держави влучно описує слово «оперетка» з «Білої ґвардії» Булґакова.

Отже, такий статус має отримати граф Фьодор Келлєр, який у листопаді 1918 року не встиг поїхати з Києва командувати білою Північною армією і очолив оборону міста від армії УНР – справжніх борців за незалежність України (вони ж його й розстріляли).

Іще анекдотичнішим прикладом може стати Ніколай Бредов, який 1918 року навряд чи служив саме в армії УД, але, вступивши в Києві до білих частин, підпорядкованих гетьманові, підпаде, мабуть, під пункт д) статті 1: «...інші мілітарні, воєнізовані або парамілітарні формування <...> Української Держави (Гетьманату)». Генерал, серед іншого, відзначився тим, що 31 серпня 1919 року, вже в лавах Добровольчої армії, змушуючи командувача української військової групи Антона Кравса залишити власну столицю, заявив: «Киев, мать городов русских, никогда не был украинским и не будет».

Закон не передбачає позбавлення статусу за будь-яких обставин. Тож офіцери й державні службовці УНР, уенерівські повстанці є борцями за Україну, навіть коли немає жодного сумніву, що вони перейшли на бік ворога й допомагали йому вбивати побратимів. Скажімо, Петра Трохименка та Юхима Терещенка завербували більшовики, і як провокатори вони зіграли ключову роль у справі «Заповіт» 1922 року. Наприкінці вересня того року ҐПУ заманило трьох отаманів та багатьох інших повстанців у засідку в Звенигородці, після чого спротив окупантам в околицях Холодного Яру значно послабшав.

Нещодавно я прочитав статтю Пера Андерса Рудлінґа й Кристофера Ґілі «Laws 2558 and 2538-1: On critical inquiry, the Holocaust, and academic freedom in Ukraine» [1] і мусив не погодитися, серед іншого, із цим уривком: «The army of the Ukrainian People’s Republic (UNR) and insurgent detachments active after 1917<...> were responsible for the deaths of at least 20,000 Jews in the 1919 pogroms in Ukraine».1 Не можна мазати однією фарбою всі частини армії УНР і повстанські загони, бо їхнє поводження із цивільним населенням було різним – треба досліджувати всіх окремо.

Якби автори подбали про донесення до англомовного читача правдивої картини подій, вони мали би згадати білоґвардійські, польські та інші погроми, а також те, що керівництво УНР фахівці зазвичай не звинувачують у підбурюванні юдофобії. Прочитавши мої зауваження в групі Historians, п. Ґілі погодився зі мною в цьому й зазначив, що автори просто не хотіли відхилятися від теми.

Із другого боку, не треба однозначно ідеалізувати всіх, хто наприкінці 1918 року взяв зброю під прапором УНР. Замислімося бодай про те, чи є місце серед борців за Україну загону Іллі Струка, одного з найгірших погромників, який після того, як денікінці зайняли Київ, пристав на їхній бік, попри відверту українофобію поборників «единой и неделимой России», і залишив їх лише в лютому 1920 року.

Тепер щодо відкриття архівів радянських каральних органів. Звичайно ж, історики вітають таку лібералізацію режиму доступу до джерел – це дуже тішить і взагалі, і на тлі суворости російської влади (доступ на загальних умовах до архіву ФСБ, де зберігається чимало документів з історії України, закрито, навіть якщо йдеться про події зими 1917–1918 років).

Не зупиняючись на можливих технічних складнощах організації нового Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті, про які багато пишуть, хочу звернути увагу на те, як зневажливо закон поставився до захисту приватности родичів репресованих осіб (ст. 9, п. 3; у власне репресованих, якщо правильно розумію, прав залишається дещо більше). Закон дозволяє закрити на 25 років відомості лише про расове (етнічне) походження, політичні або світоглядні погляди, віросповідання, стан здоров’я та статеве життя.

Отже, такі люди – насамперед мешканці теренів України, що їх окупувала Росія, власне Росії, Білорусі тощо – ймовірно почуватимуться загроженими, бо не зможуть запобігти розповсюдженню майже всіх відомостей із ґебістських справ (не завжди правдивих) про своїх репресованих родичів. Та й мешканцям Харкова чи Запоріжжя теж може бути несолодко. Частину їхнього оточення складають ті, хто тридцять років тому демонстрував відданість режимові, а тепер підтримує, хай навіть мовчки, Путіна та його поплічників.

Тож іще раз засвідчуючи підтримку відкриття доступу до документів каральних органів до 1991 року включно, хочу закликати законодавців подбати про захист приватного життя репресованих і їхніх родичів.

Чи призведуть курйозні випадки надання деяким особам статусу борців за незалежність України до небажаного втручання в роботу дослідників, залежить від конкретного змісту ст. 6 згаданого закону, про який мені особисто наразі нічого не зрозуміло.

  • 1.«Армія УНР і повстанські загони, які діяли після 1917 р. <...> відповідальні за загибель щонайменше 20 тисяч євреїв під час погромів 1919 р. в Україні».
Друкувати