Друкувати
Субота, Листопад 17, 2018 - 06:20

Знаки і знади

Серпень 2018

Наталія Бельченко – київська російськомовна поетка, а збірка «Знаки і знади» – її перша книжка, написана українською мовою. У новій збірці є впізнаваним фірмовий київський присмак поезій авторки, проте Бельченко додає нові інтонації. Їхня поява була неминучою, адже зміна мови – це зміна не лише оптики, а й способу існування і водночас – вивільнення особистої та родової пам’яті. Переживання існування в мові й самоусвідомлення – неуникні на сторінках збірки мотиви, адже «Знаки і знади» можна назвати найбільш сповненою наміром самопізнання книжкою Бельченко. Самоусвідомлення в мові може бути для авторки світлим і прозорим, радісним і захопливим або ж моторошним, болючим, трагічним. Але так само неуникним є мотив пізнання сили мови і слова як способу присутности людини у світі.

Поезії Бельченко притаманний особливий різновид гармонії – вона насичена мотивами з історії культури й образами зі світу природи. Авторка шукає між ними рівновагу. Образно, лексично і смислово щільні поезії «Знаків і знад» часто мають прості назви. Дати написання віршів авторка не зазначає, а локацію впізнаємо або за прикметами в текстах, або за назвами. Із перших сторінок вражає кількість топонімів у віршах. Для Бельченко називання є не просто дією – воно означає засвідчення присутности, кликання за іменем (тварини, рослини, міста чи місця) і водночас – привітання життя. За назвами можна відстежити й подорожі авторки – маленькі вояжі Києвом або довкола нього, великі мандрівки до Европи, уявні подорожі переплетіннями минулого і теперішнього, власної пам’яті й пам’яті померлих рідних або загиблих незнайомців («Між Лук’янівкою і Подолом», «Варшава», «Дуб-Хитрун», «Ворожити на травах…», «Карпати», «Сорок – це клямка»).

Своєрідною книжкою в книжці є «Ходження на води», де зібрано поезії про річки. На перший погляд, цей корпус текстів і є центральною частиною збірки, адже в ньому більшість повторюваних образів ніби випробовують різні контексти появи. Знаки проступають особливо виразно – мимоволі приходить думка про подібність цього письма (і читання) до ворожіння або способу пізнання світу природи через спостереження і пошук (в собі чи світі). Згадки в назвах віршів великих і малих річок – особливі знаки. Поіменно згадати – засвідчити присутність. Згадується маловідомий фільм Миколи Вінграновського про маленькі українські річки і його ненав’язлива екологічна спрямованість, що перегукується з текстами Бельченко. Дивовижно цю смислову лінію підхоплюють образи з розміщених у книжці як ілюстрації робіт Івана Остафійчука та Станіслава Ожуга. Однак після завершення «Ходження на води» авторка розпочинає нову гру – і наступні цикли також здаються центром книжки.

Помітна її приязнь до сонетів. Є й декілька своєрідних подовжених оповідей – циклів, серед яких вирізняються «Київські острови» і «Дніпрове Лівобережжя». Саме в них помітні смислові зв’язки нової збірки з попередніми книжками авторки.

Окремою темою «Знаків і знад» є мандрівки в часі – пошук і переживання знаків трагічних подій історії ХХ століття. Особистий досвід авторки стартує в певних конкретних координатах і шукає мітки пам’яті в образах ландшафтів, міст, природи. Так оприсутнюються Голодомор, Биківня, Варшавське ґето. У збірці багато згадок про різних богів і Бога, християнські свята і їхні знаки, та за цим відчувається потужний пантеїстичний первень.

Персонажами мікроісторій Бельченко часто є поети, письменники, філософи, поява яких передбачувана. Наприклад, у Дрогобичі – Бруно Шульц, у Чернівцях – Пауль Целян, Михайль Семенко і Микола Зеров – у Києві. Але трапляються й персони, важливі для авторки, хоча для читача контекст їхньої присутности є несподіваним (Григорій Кочур, Федерико Ґарсія Лорка, Боріс Пастернак, Ярослав Івашкевіч). Поруч зі щільними (а часом і складними лексично, образно, синтаксично) віршами привертають увагу і прозорі акварелі-етюди, в яких проступає натяк на дитячу усмішку, що також стає для авторки способом привітання світу («Помідор», «Дуб-Хитрун», «Ой, що то воно за ріка?», «Кричать русалки, наче кішки»). Мабуть, тому не є випадковою поява наприкінці книжки трьох різдвяних віршів – київського і двох ірпінських, у яких привітання життя досягає кульмінації.

Друкувати