Друкувати
Четвер, Листопад 15, 2018 - 01:29

Живучи в модерному місті: Київ кінця ХІХ – середини ХХ століття

Серпень 2018

На початку ХХ століття «батько вуличної фотографії» Ежен Атже створив серію світлин Парижа, на яких були здебільшого будівлі, порожні вулиці, елементи архітектурного декору. Та на них застигло й життя людного Парижа: ось панорамний портрет однієї із центральних вулиць, ось фонтан, біля якого граються діти, ось житлові райони, а ось – тераси ресторанів. Атже називає мальовничим саме залюднений Париж, і ми підходимо до нового розуміння того, чим стало місто на зламі ХІХ–ХХ століть: окремою істотою, мешканці якої є її живописним додатком.

Ані у фотографії, ані в літературі чи науковій думці більше не вдалося повернутися до ідеї міста як вибудуваного тла для історичного поступу. В художній літературі, газетних замітках, фотографії місто стало дійовою особою. Так почалась урбаністика.

Збірник є кроком у дослідженні того, чим є Київ. Упорядниці в передмові визначають мету: усвідомити особливості Києва, створити його колись втрачену візію. Сучасний Київ потребує розуміння своїх особливостей. Заради цього автори й авторки розповідають сімнадцять історій про Київ на межі ХІХ–ХХ століть. Від оповідей про центральний парк – до повоєнної відбудови Хрещатика; від етнічних зрізів міста – до історій про постання демократичних практик; від дитячих спогадів – до київських мітів і міста на сторінках путівників чи листів В’ячеслава Липинського.

Книжку відкриває нарис про парк імені Тараса Шевченка – давню локацію, де звично зустрічаються, аби розпочати фланер Києвом. Світлана Шліпченко проводить нас історією парку – пізнаємо історичні сюжети, що трапилися тут, ґранітні різьблення пам’ятників, леґенди місця. Її прогулянку завершують нинішні шахісти, що вподобали парк, і місцевий надмір спроб мистецького самовираження (оформлення простору, дизайн паркових елементів).

Інна Булкіна провадить читача київськими поетичними антологіями, крізь які містяни вибудовують образ свого міста у римо-ритмічних рядках. Від «міста-Вія» до описів кладовищ, трамвая і гори Щекавиці. Прикметним є протопаломницький топос – певно, саме він і породжує немало містичних метафор Києва. І вже в наступному тексті збірника стикаємось із мітологіями міста. Євгенія Сарапіна, опрацьовуючи путівники, змальовує образи міста, що їх представляли містяни іноземному подорожньому. Цей текст, як і текст Катерини Диси, промальовує певні географічні та ментальні маршрути, якими кияни прагнули провести гостя. Гості не мають права на фланер, на суто споглядання – для них підготовано поради, крізь які дізнаємося більше про самих містян. Цього ж погляду зсередини, погляду містянина, стосується і текст Станіслава Могильного про карикатурні образи Києва (1907–1912).

Про те, яким Київ сприймали власне кияни, йдеться у декількох текстах, що окреслюють «внутрішню кухню» Києва на межі століть. Стефан Машкевич розкладає перед нами мапу транспортних структур міста й змальовує процеси його модернізації. Про модернізаційні зрушення Києва пише й Анастасія Боженко, звертаючись до теми дозвілля містян на перетині століть.

Найближче до жителів міста придивляються Катерина Кобченко, Тетяна Шевченко та Ольга Гнидюк. У їхніх текстах, здавалося б, Київ є винятково тлом для досліджень його мешканців. Ось жіноче студентство межі сторіч, родина Міловських, спогади про київське дитинство після нацистської окупації. Вчитуючись у ці тексти, усвідомлюєш, що ледь не першочерговим персонажем цих історій є місто.

Подібно Київ виопуклюється в текстах про події, які зазвичай розглядають, не враховуючи їхніх топографічних прив’язок. Київський аспект революційних подій 1917-го й дещо раніші політичні практики. Електоральні зібрання 1906–1912 років – Ольга Мартинюк вписує їх у дуже конкретні координати, оповідаючи про те, як місто стало свідком/співучасником демократичних практик, політичних скандалів та поступу громадянського суспільства. Або ж історія Лютневої революції, в рамках якої і сам Київ, і його мешканці розгледіли в собі українськість. Ольга Скороход, досліджуючи події початку 1917 року, оповідає, як вулиці стали заводнюватись українським національним рухом, як питомо імперське місто-форпост раптом вийшло за межі своєї «російськости». А Віталій Скальський розповідає ледь не містичну історію про погодну революцію, коли тоді ж, навесні 1917-го, сталася повінь, що розірвала транспортні та житлові зв’язки, але не зачепила соціяльного мікроклімату міста.

Немовби збоку на Київ дивляться персонажі текстів Маріуша Коженьовського, Даріуша Тарасюка і Віталія Масненка. Перші двоє оповідають про польський сеґмент у культурному та політичному житті Києва, а Масненко – про образ міста в очах «українця польської культури» В’ячеслава Липинського.

Збірку завершує текст Сергія Єкельчика про те, як центральна вулиця Києва переживала повоєнне воскресіння. Якщо ми розпочинали з парку, то завершуємо розвінчанням міту про натхненну та звитяжну відбудову Хрещатика. Символічний маркер політизованого київського ландшафту, ілюзії народного ентузіязму й інші радянські фантоми – так завершується ця київська прогулянка.

Друкувати