Друкувати
Вівторок, Листопад 20, 2018 - 16:30

Землероби та кочівники на Великому Кордоні Східної Європи за часів Київської Русі

Квітень 2018

Книжка археолога й історика Олександра Моці стосується контактної зони кочівників та землеробів на південних рубежах Київської Русі. Автор вдається до широкого порівняльного підходу, проводячи аналогії з іншими територіями таких контактних зон, як-от Великий, або Степовий, кордон, Велика китайська стіна, американські прерії тощо.

У вступі до праці Моця пояснює концепцію Великого кордону та особливості її застосування до реалій українського степового порубіжжя кінця І – початку ІІ тисячоліття н. е. Тут же дослідник визначає географічні межі своєї роботи – територія південних кордонів Київської Русі, що проходили по Посульській та Пороській оборонних лініях, а західніше – по середній течії Дністра.

У першому розділі науковець досліджує осілий народ означеної контактної зони – русів та їхніх південних сусідів, які постійно контактували з першими. Осілі руси були землеробами, а сусіди – кочівниками. У джерелах вони йменуються хозарами, старими мадярами, печенігами, торками, половцями. На основі писемних та археологічних джерел Моця описує історію їхніх контактів із русами. Окремо показано особливості контактів із монголо-татарами, починаючи від першої третини XIII століття.

У центрі авторової уваги у другому розділі – аналіз писемних повідомлень про відносини Русі й Степу. В їхній основі лежать відомості з Іпатіївського та Галицько-Волинського літописів. Якщо стосунки русів із хозарами, старими мадярами, печенігами, торками, половцями автор класифікує як контакти (від протистояння до союзницьких договорів і родичання між представниками панівної верхівки), то із монголо-татарами – як насильницьке завоювання.

Прикінцевий розділ монографії доповнює інформацію та авторські положення про контакти землеробів-русів із кочівниками на Великому кордоні на основі даних археологічних джерел, частину яких вперше введено до наукового обігу. Ці джерела українські археологи переважно здобули в експедиціях під керівництвом Моці. Зокрема, рештки ранньогончарної кераміки, що є наймасовішим археологічним матеріялом, дали дослідникові змогу відстежити зони Південної та Північної Русі. Першу з них можуть репрезентувати горщики із Шестовиці поблизу Чернігова, другу – з Ґньоздова на Смоленщині та Заозер’я у Приладожжі. На думку Моці, це були два різні «світи», бо особливості кераміки південного ареалу формувалися передусім під впливом провінційно-римських та ранньовізантійських традицій, а у Північній Русі вагому роль відігравав балтський культурний чинник.

Як висновок автор констатує, що протягом століть чітко простежується тенденція до поширення зони европейської землеробської цивілізації у південному напрямку – із Лісостепу у Степ. А тому й кордон між двома світами для часів пізнього середньовіччя та раннього нового часу цілком обґрунтовано слід називати «Степовим».

Друкувати