Друкувати
Четвер, Вересень 20, 2018 - 22:03

«Занятие для старого городового». Мемуары пессимиста

Серпень 2018

Відомий радянський – а невдовзі антирадянський і трохи британський – мистецтвознавець, із яким плідно полемізують українські колеґи (Олексій Роготченко у фундаментальному дослідженні українського тоталітарного мистецтва), за два роки до смерти в лондонському шпиталі написав, певно, одну з найзахопливіших своїх книжок.

«Мемуари песиміста» – це новий тип ретроспективної рефлексії. Скажемо одразу: спроєктованої на дисидентський рух 1960–1980-х, у якому Ґоломшток брав участь, на щастя, відносно безболісно (суд за відмову свідчити на процесі Сінявського–Даніеля обернувся для нього гомеопатичним, як на тоді, заходом: півтора роки примусових робіт, а де-факто – штраф). Це дало йому змогу оповісти свою версію доби без зайвого патосу й аж ніяк не песимістично. Радше іронічно, саркастично, навіть поблажливо. Договорімо до кінця: мистецтвознавчо.

Пропрацювавши вісім років у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. А. С. Пушкіна за вдалих для нього років «відлиги», написавши чи не перші в радянській науці дослідження на тему творчости Пабла Пікасо й африканського мистецтва, а ще раніше погарувавши на виїзних виставках радянського мистецтва, де намагався всіляко скомпрометувати найодіозніші зразки соцреалізму – на прикладі Лактіонова, автор надалі опинився в позиції совісного естета, який дивиться на довкілля саме мистецтвознавчим, естетичним поглядом. Цей погляд дається взнаки геть у всьому. Чого вартий лише епізод лекції Сєрґея Авєрінцева, впродовж якої «він порухами рук окреслював контури ґотичного собору», або те, що в передмові до московського альбому давнього мексиканського мистецтва не знайдемо жодної цитати з Маркса–Лєніна. І недарма 12-й розділ другої частини, присвяченої еміґрації, названо «Політика проти естетики».

Українських реалій у книжці обмаль, і всі вони – ситуативно-епізодичні. Точніше, територіяльні. Це або місце появи на світ Юлія Даніеля («молодий комсомолець із глухого містечка десь на Україні»), або перелік етнічних ресторанів Лондона («польські, литовські, чеські, українські, грузинські»), або ж одіозна персоналія радника голови Всесвітньої служби BBC («колишній голова іноземного мовлення на ще радянському київському радіо») – ото й по всьому. І звісно, мигтить ім’я Віктора Некрасова. Українське туманно вгадується щирою подякою Робертові Конквесту, якому Ґоломшток був зобов’язаний отриманням ґранта в Гуверівському дослідницькому центрі (ми знаємо першого як автора «Жнив скорботи», що вийшли 1986 року). Або ж згадкою про «колективізацію та голод у Поволжі початку тридцятих років», щоправда, це зі слів однокласника Юрія Коґана. Треба гадати, голод був не лише на Поволжі – і не на всьому Поволжі, а найбільше на теренах, що їх заселяли етнічні німці, як стверджує той же Конквест (традиційно ж цьому реґіонові приписують голод у 1921–1922 роках, а про 1930-ті існує інше формулювання).

Однак чи можна вимагати точности в такому контексті? Значущість книжки полягає в іншому. У скрупульозному й арґументованому аналізі чвар у середовищі російської еміґрації, значну частину якої було заражено імперською ідеологією (ситуація довкола часопису «Континент»). Щодо самого мистецтвознавця-«песиміста», то його позиція є недвозначною: «Після вісімдесятих років я рідко буваю у Москві. Те, що відбувалося в Росії під час правління Єльцина і потім, відбивало всяку охоту дихати повітрям криміналу, корупції і самовдоволення, що вихваляло Росію як велику державу, оточену кільцем ворогів, – все це ми вже бачили». Звучить дещо тривіяльно, але не всі колеґи чи друзі, яких Ґоломшток згадує, згодилися б підписатися під цими словами. Найцікавіше у наведеному пасажі – у прислівнику «і потім». І на тім дякуємо, бо сказано це на берегах суто мистецтвознавчого дискурсу, який, як бачимо, може стати у пригоді не лише «фахівцям вузького профілю».

А щодо Ґоломштокового терміна «тоталітаризм» (стосовно візуального мистецтва, хоч і не лише його) дискусії тривають донині. Особливо в Україні, де його репрезентанти почувалися, немов риба у воді. Тільки це вже тема для іншої розмови.

Друкувати