Друкувати
Четвер, Вересень 20, 2018 - 02:09

За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905–1917 роки)

Квітень 2018

У монографії розглянуто вельми парадоксальний феномен останньої декади існування імперії Романових: широке долучення до українського національного життя раніше вірнопідданчої проімперської правиці – зокрема, чорносотенців, православних радикалів, лоялістів-«октябристів» та інших консерваторів українського (насамперед волинського) походження – і участь цих «новонавернених» у розбудові національних інститутів і творенні проукраїнського дискурсу. Спираючись на широку джерельну базу, дослідники підважують усталені стереотипи щодо історії українського руху і демонструють, що на початку ХХ століття він уже не обмежувався самими тільки лібералами та соціялістами, народовцями і поступовцями, а охоплював іще й чималу частину правих націоналістів, релігійних фундаменталістів і світських консерваторів. Ретельно проаналізувавши витворені в Україні аґітаційні матеріяли монархістів, їхні політичні документи, партійні програми, відозви та гасла, автори переконливо доводять, що на цих теренах праве середовище, хай навіть і чорносотенне, назагал не було супротивником у свій спосіб перетрактованого українства, а монархістсько налаштовані політики та публіцисти могли сприяти розвиткові української національної ідеології й насправді були її носіями.

Важливим маркером належности малоросійських/українських монархістів до українського дискурсу було, зокрема, їхнє шанобливе ставлення до Тараса Шевченка як до свого національного поета й активні намагання апропріювати його культ. Шевченкова поезія не тільки зажила популярности серед малоросійських монархістів і чорносотенців, а й вочевидь заохочувала їх писати і друкуватися українською мовою. Українська мова та національна культура належали до інструментів аґітації монархістів і православної церкви на українських землях Російської імперії. Частина православного духівництва відверто підтримувала офіційне використання української мови та українізацію початкової освіти. На толерантне ставлення малоросійських/українських монархістів до україномовности вказує майже повна відсутність у православній пресі на цих теренах публікацій, спрямованих проти української мови та культури.

Участь у монархістському русі допомогла українським селянам усвідомити, що реальною владою у своїх реґіонах можуть бути вони самі, а не якісь далекі від них структури державної адміністрації. Пряма та завуальована пропаґанда з боку монархістів ідей української автономії часто була першою масовою пропаґандою автономії українських земель, яка досягла українських етнічних мешканців українських сіл і містечок. Леґальний український рух у Російській імперії до 1917 року навіть і подумати не міг про масове, та ще й леґальне аґітування за такі ідеї.

Прикметно, що, попри прагнення сформувати в українців усвідомлення їхньої відмінности від поляків, євреїв та інших «інородців», представники православної церкви на чолі чорносотенного руху, як показують автори, жорстко виступали проти міжнаціонального фізичного насильства, тому підконтрольні православному духівництву відділи «Союза русского народа» і не спричинялися, зокрема, до єврейських погромів.

Саме через іґнорування українського національного характеру малоросійських/українських монархістів перед 1917 роком у сучасній Росії надзвичайно поширився міт про «штучність» України. Такі переконання стали важливим складником ідеології збройної аґресії Росії проти України 2014 року, підґрунтям намагань знищити українську державність і однією з причин масової участи російських громадян у війні проти України.

Науковий апарат книжки складають два додатки («Реґіональні та національні особливості монархізму в Україні у сприйнятті русських монархістів» і «Спроба державної адміністрації підпорядкувати монархістський рух на українських землях у 1913–1914 роках»), переліки використаних джерел і покажчик імен. Видання підготовано в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики і випущено у світ за сприяння Українського наукового інституту Гарвардського університету і Центру державного управління та культури в Европі при Університеті Санкт-Ґалєна.

Друкувати