Друкувати
П'ятниця, Листопад 16, 2018 - 04:51

Исторические нарративы и политика в Советском Союзе и постсоветской России

Березень 2016

Предметом дослідження професора політології Військової академії США Томаса Шерлока є зміна політики історичної пам’яті в період перебудови у пострадянській Росії, а маркером історичної гласности визначено офіційну інтерпретацію «лєнінізму» і «сталінізму» — наріжних каменів леґітимности СРСР.

Монографію побудовано за хронологічним принципом. Вона містить сім розділів, перший із яких є теоретико-методологічною базою дослідження. Наступні присвячено причинам історичної гласности, її етапам, інструменталізації історії в балтійських республіках у 1980-х роках і політиці історичної пам’яті в пострадянській Росії.

Згідно з концепцією автора, прагнення Міхаіла Ґорбачова історично обґрунтувати необхідність глибинних реформ і цим зламати опір номенклатури, яка побоювалася корінних перетворень, спонукало розширити гласність і на теми непростого минулого. Шкоду, якої могла завдати історична правда, за розрахунком Ґорбачова, мало компенсувати зростання довіри за добровільне «каяття». Подібно до Хрущова, він прагнув представити перебудову як повернення до «справжнього лєнінізму». Шерлок розповідає про актуалізацію лєнінської спадщини, спроби оновити внутріпартійну демократію для розгортання справжньої дискусії щодо напрямків і глибини реформ. Однак, як висновує автор, «здатність лєнінського міту надихати людей на підтримку реформ явно ослабла ще перед приходом Ґорбачова до влади, про що свідчили поширені в радянському суспільстві цинізм і відчуження». Ґорбачовська інтерпретація лєнінізму хибувала тією ж вибірковістю і неповнотою.

Наступний міт, який було піддано ревізії, — це сталінізм. Вибілюючи Лєніна і засуджуючи Сталіна, неможливо було уникнути питання про генезу сталінізму. Дискусії 1988 року, на думку автора, призвели до десакралізації Лєніна через встановлення зв’язку «раннього лєнінізму» і «сталінізму».

У 1989–1990 роках історична гласність призвела до подальшого розвінчування позитивного образу лєнінізму. Як стверджує автор, переведені на госпрозрахунок медії почали боротися за читача задля власного виживання, друкуючи викриття і сенсації на історичні теми. Шерлок констатує провал задуму Ґорбачова контролювати історичну гласність, що обернулося дезорієнтацією частини інтеліґенції та ідеологів.

Перебіг історичної гласности у балтійських республіках, які першими почали деконструювати радянські історичні міти, автор простежує на зміні суспільного дискурсу довкола Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною та дискусіях про характер входження Латвії, Литви й Естонії до складу СРСР. Шерлок ілюструє втрату домінації радянської інтерпретації передумов Другої світової війни, болісну зміну офіційної радянської позиції із заперечення на визнання існування секретних протоколів 1939 року. «Бунтівні наративи» прибалтів розхитували фундамент леґітимности СРСР.

Шерлок розглядає історичний наратив у посткомуністичній Росії на прикладах історичної політики кожного з президентів. Він стверджує, що «єльцинському режиму забракло політичної уяви для конструювання наративу, який зміг би спрямувати цінності, інтереси і енергію російського суспільства на ліберально-демократичний проєкт». Засудження комунізму, яке здійснив Боріс Єльцин, заступив консервативний підхід до історичної політики Владіміра Путіна з наголосом на силі та величі Росії, а Дмітрій Медвєдєв дотримувався ліберального ревізіонізму.

Спираючись на соціологічні опитування, автор припускає, що «за винятком Великої Вітчизняної війни, яка становить особливу цінність, росіяни прагнуть до критичної оцінки історії своєї країни». Останній розділ дослідження, вперше опублікованого 2007 року, було допрацьовано на початку 2010-х років.

Друкувати