Друкувати
Понеділок, Листопад 19, 2018 - 07:04

Як я став письменником: спроба інтелектуальної автобіографії

Квітень 2018

Відколи Юрій Андрухович залучив до української читацької орбіти свого польського колеґу Анджея Стасюка, кожен Стасюків твір стає в Україні такою собі негучною подією і приводом для роздумів та зіставлень із нашими реаліями. Навіть дуже побутовими – як-от пропозиція прокомпостованого квитка при виході з трамвая пасажирові, який саме заходить туди. Так би мовити, жест елементарної солідарности, яка резонувала із «Солідарністю» (у СССР за таких обставин квиток зрідка залишали за стулкою віконця чи на сидінні, брати його до рук не надто хотілося, тож і з рештою все теж надовго забарилося).

Це одна з тисяч промовистих дрібниць, що їх автор перераховує на сторінках своїх не надто об’ємних мемуарів, які кортить назвати «енциклопедією польського життя першої половини 1980-х». Окремі деталі розшифровано посторінково: від тлумачення політичних абревіятур до інформації про місцевий кримінальний побут і тодішні музичні гіти. Дивує, як багато в нас було спільного: наприклад, перегляд сеансів Кашпіровського. Натомість про «ташизм» ніхто не смів і думати: у кращому разі викохували лицемірний гіпер, забарвлений комсомолізмом. Політика, кримінал, музика впливали на формування майбутнього письменника. Нарешті – після Марека Гласка та Вєнєдікта Єрофєєва, яких Стасюк читав і поважав, – література отримала антиконформістську персону, яка пройшла випробування не літературними симпозіюмами, а буцегарнями та сумнівними квартирами, за якими автор щиро ностальгує, мовби в антиунісон своїм наступним афоризмам на взір: «минуле окрадене, спустошене та захмарене» (одна з новел книжки «Фадо», що вийшла в Україні 2009 року). Аби дійти такого висновку – урок і для нас! – із минулим необхідно передовсім розквитатися. Чи бодай перелічити його незагойні, та дуже показові шрами.

Перед нами вкрай щільний, насичений деталями, подіями, рефлексіями текст без жодного абзацу. Навіть початок оповіді ведеться від краю аркуша. Суґестія майже бекетівська, але, на відміну від Бекета, все, про що пише Стасюк, – правда. Окремий уклін авторові – він свідомо відмовляється від пікантних сюжетів.

Написану двадцять років тому книжку автор оголосив лише першою частиною автобіографії; щодо продовження нічого не відомо. Однак уже тут прочитується все фірмово стасюківське: любов до атуристичних мандрів і нехіть до духу новацій, несприйняття неоліберального оптимізму: «ніхто не казав бути багатим, чистим, молодим, усміхненим». Дивовижно, це не спричиняє логічного, здавалося б, ідеалізування ПНР – Лімонов із такої нагоди поважно просторікував: мовляв, «у нас була велика епоха». Але Стасюк не Лімонов, а Польща не… тут навіть порівнювати не хочеться.

Друкувати