Друкувати
Вівторок, Вересень 18, 2018 - 18:18

«Висмики» з щоденників 1940–1980 рр.

Грудень 2016

«Ви не маєте завтрашнього дня, Ви маєте аж післязавтрашній», – писав сорок років тому Олексі Ізарському Ігор Костецький, парадоксально підсумовуючи міркування про долю адресатового доробку. Він не помилявся: романи Ізарського, одного з найрафінованіших прозаїків нашої повоєнної еміґрації, ще й досі не посіли належного місця в лектурі українського інтеліґентного читача. Не ввійшли вони й до офіційного канону: імені їхнього автора не знайти не лише в університетських програмах, а й у найповніших посібниках з історії українського письменства XX століття або «Українській літературній енциклопедії» (хоч у виданому 1990 року другому томі вже були Володимир Державин та Ігор Качуровський, не кажучи про Донцова з Єфремовим). Завдяки старанням одиноких ентузіястів його творчости, які наближали для неї отой «післязавтрашній день», – земляка-полтавця Петра Ротача і полтавської філії Суспільної служби України – з доробку Ізарського в Україні досі видано тільки два романи, а тепер от – вибір із його щоденників.

Це – класичні щоденники інтроверта. Формально вони охоплюють майже пів століття (і якого!), а проте майбутні дослідники даремно шукатимуть тут численних фактів літературного процесу чи суспільно-політичного життя. Марнота еміґрантського літературного побуту і світової політики немовби оминає автора, усамітненого у своїй клівлендській робітні. Що є в цих щоденниках і що робить їх рідкісним для нашої літератури зразком жанру – це зліпок напруженої інтелектуальної праці автора, яка тривала кілька десятиліть. Безнастанної праці над собою в ім’я культури. Це – щоденники ліберала і в чомусь космополіта, на які ми так небагаті. Недаремно Ізарський винотовує зізнання з листа Костецького, водночас епатажне й глибоко відчуте: «Для мене Україна не має ніякої притягальної сили. Моя праця в українстві – чистий спорт у змаганні за тріюмф <...> справедливости». Недаремно і Юрій Шевельов свого часу остерігся публікувати «висмики» в «Сучасності» – мовляв, «мало зрозумілі для читача».

Останній прижиттєвій книжці щойно померлого Олекси Ізарського судилося стати також і останньою публікаторською та коментаторською працею Петра Ротача, якою він простився з власним читачем. Гідно завершити гідно пройдений шлях – таке дано не кожному.

Друкувати